Читати книгу - "Карта днів"

— Я схожа на чоловіка.

— Ти виглядаєш чудово. І модерново.

Вона зітхнула та підняла пластиковий пакет, у якому було її неакуратно складене старе плаття.

— Я вже за ним скучила.

— Ця тканина така… несвербіжна, — прокоментувала Бронвін, обсмикуючи на собі сіру сорочку-хенлі,[41] яку ми їй купили. — Це так незвично.

Єнох з’явився з убиральні в кросівках на товстих, під шипи, підошвах, у піжамних штанях із зображенням палаючих черепів на кожному коліні та у футболці, на якій було написано «ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ МЕНЕ ЛЯКАЮТЬ».

Емма похитала головою:

— Це був останній раз, коли ти сам вибирав собі одяг.

Часу повертати товар назад не було, тому ми вийшли… примудрившись на виході привернути до себе ще більше уваги, ніж коли заходили. Коли ми штовхали наш візочок через автоматичні двері, пролунав гучний та дзвінкий сигнал тривоги.

— Що це? — зойкнула Емма.

— Можливо, ми не… е-е… за все заплатили, — пояснив Мілард.

— Що?! Як??? — вигукнув я.

До нас швидко наближалися двоє чуваків у синіх жилетах.

— Старі звички не хочуть помирати, — виправдовувався Мілард. — Не зважайте, біжіть за ним! — і він вирвав візочок у мене з рук та кинувся з ним стрілою до нашої машини… і тепер запросто ціла сотня людей спостерігала, як, очевидно, самокерований візочок на шаленій швидкості котився тротуаром, а за ним гналася зграйка дивних на вигляд дітей та двоє охоронців із магазину.

Ми з нашими сумками пірнули в машину. Я загнав ключ у замок запалювання та крутнув, і машина завелась із таким гучним ревом, що я аж зіщулився від страху.

Я втопив педаль газу в підлогу та на повній швидкості помчав коридором, який утворювали собою автомобілі на стоянці — повз двох охоронців, котрі, щоб уникнути наїзду, кинулись у протилежні боки.

— Якщо ти й далі збираєшся порушувати закон, то принаймні роби це трохи оригінальніше, Міларде, — сказала Емма. — Ти навіть не намагаєшся!

— Я знав про камери, — виправдовувався Мілард. — Але мені ніхто не сказав про сигналізацію!

* * *

Після гонитви по автостраді протягом кількох миль, постійно перевіряючи дзеркало заднього огляду щодо наявності поліцейських проблискових вогників, я переконався, що нас ніхто не переслідує. Врешті-решт ми з’їхали на невеличку внутрішньоштатну дорогу, вирушивши в напрямку від океанського берега до центральної частини Флориди.

На карті «Мел-О-Ді» кільце Ейча охоплювало ділянку в середині штату, і ту ділянку перетинала тільки одна головна дорога — та, якою ми зараз їхали. А всередині тієї зони була «Русалчина Країна Мрій». Я не був упевнений, що саме там ми знайдемо «Вогненного Чоловіка», але, оскільки це було єдине, що було позначено на цій частині мапи, варто було почати шукати там.

— Зачекай-но, — із заднього сидіння озвалася Бронвін. — Наразі ми їдемо геть від океану. Чому русалки живуть у болоті?

— Вони не справжні, — відповів я. — Це просто стара дешева «пастка для туристів».

— Можливо, — сказав Мілард, — але «Русалчина Країна Мрій» також є в «Дивній Планеті». — Він підняв путівник, щоб показати мені, потім прочитав звідти: — «Цілком новий атракціон для дивних, що вирізняється яскравими постановами на воді. Заселення в часовій петлі поряд. Приводьте дітей!»

— Це не означає, що ті русалки належать до дивних, — сказала Емма. — Це просто означає, що в місті є петля.

— Або там була, — виправив Мілард. — Не забувайте, що цьому посібнику майже сімдесят років. До всього, що в ньому, слід ставитись із найвищим скептицизмом.

Ми їхали далі. Сонце в небі опускалося все нижче. Дорога звузилась із двох смуг у кожному напрямку до однієї. Ми заглиблювались у ту частину Флориди, яка здавалася взагалі якимсь іншим штатом. Удалині від переповнених грошима узбереж не було ні мережевих магазинів, ні блискучих нових перспектив. З обох боків підступали джунглі, а в прогалинах між деревами, що інколи траплялись, ми бачили дорожні вказівники, що сповіщали про наявність тут незайнятої землі чи землі під заставою, а також про фермерські господарства з вирощування суниць.

Замість шаблонних передмість, що тяглись на багато миль, тут були невеличкі містечка, що юрмилися навколо роздоріж. Трохи більші містечка мали фаст-фуд на околицях та кілька кварталів напівмертвої головної вулиці в середмісті — поважний старий банк, зачинений кінотеатр і якусь церкву, що розміщувалась у будівлі колишнього магазину. У кожному окремому містечку, де був світлофор, ми, зупиняючись на червоне світло, мали щоразу сидіти й чекати, поки літні люди на лавках та перехожі знічев’я витріщались на нас, наче ми були найцікавішим, що будь-коли тут траплялося. Ми стали боятися цих світлофорів. На третьому чи четвертому якийсь молодик із в’яленою кефаллю та відкритим пивом вигукнув: «Хелловін аж через два місяці!» — та й пішов собі геть, регочучи.

Через кілька миль по тому ми проїхали повз вицвілий рекламний щит із інформацією про «Русалчину Країну Мрій», а ще через кілька миль ми, нарешті, дістались і до неї. Це було якесь поле, усе в багнюці, а на ньому — кілька понурих на вигляд наметів. На віддалі розташовувались якісь будиночки зі шлакоблоків, які, можливо, були офісом чи приміщеннями для персоналу. В’їзд було заблоковано зачиненими воротами, тому я припаркувався на узбіччі, і далі ми пішли пішки. Ми попростували через поле прямо до наметів. Здавалось, навколо нікого не було, та ось ми почули, як хтось бурчить та лається з-за найближчого намету.

— Є хтось? — запитав я, ідучи попереду друзів на звук.

Обійшовши намет, ми побачили двох людей у клоунському макіяжі. Один із клоунів був у костюмі русалки та мав на голові перуку зі світлого волосся, а інший незграбно цю «русалку» ніс, відхилившись назад і охопивши її руками спереду навколо талії, тоді як русалчині ноги, імовірно, знаходились у хвості, який землі не торкався.

— Не вмієте читати? — запитала «русалка», сердито зиркнувши на нас. — Ми зачинені!

Інший клоун не сказав ані слова і навіть не глянув у наш бік.

— Ми не бачили оголошення, — відказав я.

— Якщо ви зачинені, чому ви в костюмі? — запитав Єнох.

— У костюмі? У якому костюмі? — «русалка» гойднула своїм, очевидно, фальшивим хвостом та якось дивно засміялась. За мить її усмішка розтанула: — Щезни, окей? Ми підновлюємо реквізит, — і «русалка» штовхнула ліктем клоуна, котрий її ніс: — Джордже, рухайся!

І другий