Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

агента більшовицького Центрального комітету й давало вказівку всім партійним організаціям співпрацювати з ним у будь-який можливий спосіб[656]. Навіть ще до того, як він покинув Москву, додаткова сесія[657] І Всеукраїнського з’їзду рад, де переважали більшовики, призначила його міністром праці в першому радянському українському уряді[658]. Таким чином, Скрипник прибув до України і як агент російського більшовицького Центрального комітету, і як член уряду країни, яку роками не бачив. Він явно був людиною Леніна в Україні, посланою для стримування суперництва між київською та катеринославською більшовицькими фракціями, а також для того, щоб втілювати будь-які інші можливі накази лідера більшовиків.

Після того як у лютому 1918-го німці вибили більшовицький режим із Києва, Скрипник став головою українського радянського уряду. Цей орган зробив чимало спроб створити видимість незалежності від Росії. Наприклад, 25 березня[659] 1918 року Надзвичайне і Повноважне Посольство під керівництвом Скрипника було відряджено до Москви, щоб домогтися визнання незалежності Української Совітської Федеративної Соціалістичної Республіки від РСФРР і встановлення дипломатичних відносин[660]. Це було не так уже й важливо, оскільки нещодавно проголошена держава перестала існувати через кілька місяців.

Найпомітнішим наслідком діяльності Скрипника в 1917–1918 рр. в Україні стали результати роботи Таганрозької партійної наради, що проводилася одночасно з III Всеукраїнським з’їздом рад[661]. На той час радянська Україна охоплювала лише невеличкий клаптик України, і вважалося, що навіть його буде втрачено дуже скоро. З’їзду рад нічого не залишалося, як ліквідувати те, що залишилося від радянського уряду, а партійна конференція поставила перед собою завдання закласти основу для майбутньої революційної боротьби в Україні[662]. Скрипник особисто робив проекти ухвалених положень, сперечаючись із киянами та катеринославцями щодо питання про заснування Комуністичної партії для України. Учасники конференції закликали до створення територіальної Комуністичної партії (більшовиків) України зі власним Центральним комітетом і представництвом у Комінтерні та визначили головні її завдання[663]. Тож Скрипника можна вважати засновником КП(б)У.

З огляду на все це можна повірити, що він уже сформував погляди, які обстоюватиме пізніше. Скрипник справді спробував підтримати територіальну цілісність України, намагаючись запобігти створенню Донецько-Криворізької Республіки наприкінці 1918 року[664], і випадково випередив ідеї Леніна про те, яку позицію слід підтримати в питанні про українську владу[665]. Та було б помилкою приписати Скрипнику на цьому етапі ті погляди, які він відстоював пізніше. Адже в липні 1918-го на І з’їзді КП(б)У Скрипник стверджував, що КП(б)У завжди стояла на позиції проти відокремлення від Росії, а незалежність була прикриттям для «контрреволюційної боротьби проти Радянської влади»[666].

Зміна позиції не була ні капітуляцією, ні відмовою від будь-яких принципів, що їх Скрипник дотримувався раніше. Це можна повністю пояснити зміною обставин. До травня 1918 року більшовики в Україні брали участь у громадянській війні проти Української Центральної Ради та її німецьких союзників. Рада в Четвертому Універсалі 22 січня проголосила незалежність України, а більшовики, які раніше проголосили повалення Ради, не могли визнати за нею повноваження робити такі заяви. Відповідно декларація незалежності радянської України ставала політичною потребою. Разом із прийняттям Брест-Литовського договору радянською Росією стало життєво необхідним уникнути втягнення в конфлікт із німцями, що зумовило потребу встановити формальну незалежність Комуністичної партії України. Після того як німці зупинили наступ, це сприймалося вже не так гостро. Більшовики на той момент сподівалися нового революційного підйому, що охопить Європу, революціонери знову були захоплені перспективами розширення території на хвилі революції. Приготування до збройних повстань почалися на фоні повідомлень про селянські повстання в Україні. Здавалося, що політичні вимоги квітня втратили актуальність і розмови про українську незалежність, яку більшовики ніколи не сприймали серйозно, можна взагалі забути[667].

Скрипник жодним чином не був пов’язаний із такими націонал-комуністичними опозиціонерами, як Шахрай та Лапчинський. Після І з’їзду КП(б)У він, здається, обірвав будь-які зв’язки з Україною[668]; його направили в керівні органи ВЧК. Скрипник повернувся до України на початку 1919-го на посаду наркома державного контролю, що мала радше економічне, ніж політичне значення[669]. Він також представляв КП(б)У на І конгресі Комінтерну[670]. Після падіння режиму П’ятакова-Раковського він отримав нове призначення — на боротьбу з повстанською дивізією отамана Зеленого[671]. Це доручення не було такою кардинальною зміною статусу, як може здатися, оскільки Скрипник брав участь у воєнних операціях навіть будучи членом уряду Раковського[672].

Скрипник повернувся до України у квітні 1920 року, цього разу для того, щоб залишитися. Відтоді можна спостерігати суттєві зміни в його поглядах. Після короткої служби українським комісаром Робітничо-селянської інспекції та внутрішніх[673] справ, у 1922-му його було призначено комісаром юстиції та Генеральним прокурором. Це не конче були посади першого рівня важливості[674].

Улітку 1920 року Скрипник опублікував статтю під заголовком «Донбас та Україна». Оформлений як критика катеринославського крила КП(б)У, матеріал фактично є ґрунтовною переоцінкою всієї політики режиму щодо сільської українськомовної більшості населення України. Основним аргументом Скрипника було те, що ворожість на національному ґрунті між російським чи русифікованим міським пролетаріатом та українським селянством була головним каменем спотикання на шляху до встановлення міцного радянського режиму в Україні. Те, що, згідно з його висновком, належало б зробити, чітко окреслювало політику, із якою він згодом буде пов’язаний:

Україна і Росія об’єднуються в єдину бойову федерацію проти світового імперіялізму. Сприяння розвиткові української культури ставиться завданням пролетарської держави УСРР. Україна кінець-кінцем формується в державну цілість, що об’єднує пролетарські сили і Наддніпрянщини, і Донбасу. І шлях, щоб приєднати всі трудящі маси до комуністичного будівництва, тільки один: похід пролетаріяту Донбасу для завойовання українського селянства, для спільного будівництва України як частини радянської федерації[675].

Саме в цьому полягала суть українізації.

Скрипник згодом став відвертим захисником докорінних змін. На V конференції КП(б)У він скаржився на те, що КП(б)У сама по собі навіть не була політичною партією. Адже партія самостійно визначає свою політику, тоді як КП(б)У всі важливі питання подавала на розгляд до Москви. Він доводив, що така політика була поганою, тому що «в Україні є особливі умови, які вимагають іншої ніж в Росії партійної лінії»[676]. На XI з’їзді РКП він застерігав від непомітного проникнення російського націоналізму (зміновіхівства) у більшовицьку свідомість і відверто визнавав, що це проявляється в тенденції до позбавлення реального змісту державності неросійських республік. Скрипник доводив, що національне питання було чимось значно більшим, ніж просто внутрішня проблема того, що колись називалося Російською імперією. Воно було