Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

вони оминатимуть ці чорні місця, що пахнуть паленими колесами,

оминатимуть розташовані вздовж ріки армійські частини,

оминатимуть усі озера з холодними плесами.

Оминатимуть ці повітряні коридори, де настільки щільне минуле,

що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику,

і, знаючи ту географію, яку вони перетнули,

ту економіку і ту політику,

я повторюю слідом за ними: спи, спи, кохана,

наше життя настільки довге, що ми

встигнемо знову зустрітись із тими, хто так рано від нас пішов,

спи, варто було всім чоловікам цього континенту відрубувати один

одному голови, аби ти зрештою могла пережити такий теплий грудень;

всі помирають, всі народжуються,

триматись тебе — це ніби дотримуватись правопису,

кінчати в тебе — це ніби кінчати жити,

така ось історія, таке минуле, схоже на картопляні поля,

до яких ти не маєш жодного-жодного стосунку.

Циганські королі

І ось циганські королі теж відходять до темних лісів,

королі криміналу і парків культури, час відійти від справ,

перепродати бізнес, до темних лісів, до озер забуття.

Привиди чорних циганських королів із золотими долонями,

привиди, що були зі мною завжди, і ось, коли їх

починають відстрілювати, мов кабанів, пробиваючи сіру щетину,

як не згадати усі ці розповіді про відрізані голови на циганських могилах,

ого, думаю, справді — як не згадати, вони нікуди і не

дівались, королі маленьких містечок,

навіть якщо небо впаде на землю, вони висипатимуть

пісок із жовтих черевиків,

все що в інших культурах пишеться на тисячах сторінок

церковних книг — вони вміщають у написах

на своїх передпліччях,

цивілізація, що тримається на золоті й цукровій ваті,

о, цивілізація відмивання банкнот,

циганські королі зникають між деревами,

життя було довге і печальне,

смерть буде легкою і непомітною,

наступне життя також буде довгим,

довгим-довгим,

легким і печальним.

І ось останній циганський король, який приїхав стопом із Польщі,

розповідає нам про методи ведення бізнесу, про свою подорож,

спочатку життя відстрілює тих, хто стоїть на стрьомі, — пояснює він, —

смерть ходить колами, кола звужуються, страх підступає до горла,

час відходити до озер забуття,

дорога за мною вистелена трупами жінок і золотими портсигарами,

я зібрав мито з усіх, кого міг згадати,

мій фольксваген горів, як берлінська синагога,

і мої діти, мов сороки, знімають намиста з жінок уві сні,

а зустрівшись під магазинами старого одягу,

їдять кукурудзу, ніби грають на губних гармоніках.

Спочатку життя намагається прибрати свідків,

голоси тих, хто зникає, страх тих, хто лишається,

і колони автобусів із їхніми сім’ями в’їжджають у темряву,

висвітлюючи фарами територію смерті,

і ось

по траві, по придорожній траві,

по насипах, на яких не росте трава,

вони переходять — вимучені і живі —

на той бік трави, де вона теж жива.

І ти питаєш у трави — чому ти далі ростеш?

Знаючи, що трава буде і далі рости

поміж тим місцем, звідки ти, власне, йдеш,

і місцем, куди ти хочеш прийти.

І доки вони переходять на інший бік,

з того боку трави чути, як замовка

їхній шепіт, і хто