Читати книгу - "Джозеф Антон"

його пристрасним спільником і другом. Вони розходилися тільки в оцінках Індіри Ґанді, яку Майкл дуже добре знав, а роки її квазі-диктатури під час «надзвичайного стану» в середині 1970-х він готовий був оправдати. Коли Майкл зараховував вас до своїх друзів, то вважав, що ви не можете зробити чогось поганого.

На обід також прийшов поет Тоні Гаррісон, який створив поетичний фільм для телеканалу Бі-бі-сі під назвою «Бенкет безбожників», у якому зображувалося застілля у ресторані Бредфорда за участи Вольтера, Мольєра, Омара Хайяма і Байрона. Один стілець був порожнім. «Це стілець Салмана Рушді». Вони говорили про безбожництво, яке криється в самому корінні західної культури. Суди над Сократом, Ісусом Христом і Ґалілеєм — це суди над безбожниками, тому історія філософії, християнства й науки залишається перед ними у великому боргу. «Я тримаю для вас той стілець, — сказав Гаррісон.

— Тільки повідомте, коли його вам доправити».

Його повезли у ніч. Зуби мудрости наче аж вибухали болем.

* * *

Вибрали лікарню біля Бристоля й зробили всі необхідні приготування. Непомітно провели його на медогляд і до рентґен-кабінету, відтак мусили чекати до ранку на операцію. Обидва нижні зуби мудрости залишалися непрорізаними, тож потребувалася загальна анестезія. Поліцію непокоїло, що у разі поширення чуток про його перебування у палаті під клінікою збереться натовп розлючених людей. Вони розробили конспіративний план.

Притягли катафалк, на якому після анестезії збиралися вивезти його в застібнутому на блискавку мішку для трупів. Однак така хитрість виявилася зайвою.

Опритомнівши, побачив Маріан, що тримала його за руку. Сам він плавав у блаженному морфінному тумані, тож головний біль і біль у щелепі та шиї мало турбували.

Під шиєю лежала тепла подушка, до того ж Маріан була дуже турботливою. В Гайд-парку зібралося двадцять чи тридцять тисяч мусульман вимагати того, чого вони там вимагали, проте морфін робив свою справу. Вони погрожували найбільшим мітингом у Британії з п’ятиста тисяч людей, а двадцять тисяч — то дрібничка. Морфін — просто диво. Якби тільки він міг повсякчас залишатися в такому стані, то почувався б напрочуд добре.

Потім він погиркався з Кларисою, бо та дозволила Зафарові дивитися демонстрацію по телевізору. «Як ти могла таке допустити?» — допитувався він. «Так сталося», — сказала вона, додавши, що його, мабуть, дійняла демонстрація, і тепер він зганяє на ній злість. До телефону підійшов Зафар і сказав, що бачив схожу на нього ляльку зі стрілою в голові. Він бачив двадцять тисяч чоловіків і хлопців, які крокували вулицями не Тегерана, а його рідного міста і вимагали татової смерти. Він відповів Зафарові: «Люди люблять похизуватися перед телекамерами, просто думають, що це прикольно». «Аж ніяк не прикольно, — сказав Зафар. — Як ті дурники». Він -дивовижний хлопець.

Мав розмову зі своїм другом — комп’ютерним фанатиком Ґурмухом Синґгом, якому сяйнула чудова ідея: чому б йому не придбати «мобільного телефону»? Тепер уже є такі «мобільні телефони». Ти заряджаєш батарею і носиш його із собою, і ніхто не знає, звідки ти дзвониш. Маючи такий телефон, він міг би давати свій номер рідним і друзям, колегам по перу, не виказуючи свого місцезнаходження. Розумака, сказав він, просто чудово, майже неймовірно. «Я дістану тобі такий телефон», — пообіцяв Ґурмух.

Стільниковий телефон — сміховинно великий, така собі цеглина з антеною — він одержав уже невдовзі, тож тішився ним, як мала дитина. Телефонував людям і давав їм свій номер, і вони йому передзвонювали — Самін, Полін і кілька разів його друг Майкл Герр, автор класичного твору про війну у В’єтнамі «Репортажі», який жив у Лондоні й переймався його долею, який тривожився і параноїдально боявся за нього, можливо, навіть більше, ніж він сам за себе. Кадзуо Ішіґуро, чий роман «Залишок дня» щойно побачив світ і мав величезний усміх, зателефонував і сказав, що, на його думку, на «Сатанинські вірші» треба подивитися по-новому, цього разу очима письменників, аби знову зосередитися на їхній художній вартості. Зателефонувала Клариса, і вони помирилися. Ірландський письменник, клієнт агенції «А.П. Вотт», де вона працювала, розповів їй про своїх знайомих, ірландських будівельників, які в Бірмінгемі заливали фундамент під нову велику мечеть. За відсутности начальства вони кинули у розчин примірник «Сатанинських віршів». «Тож мечеть зводять на твоїй книжці», — сказала Клариса.

Зателефонував Майкл Голройд і сказав, що, на його погляд, велика демонстрація лишень повернула громадську думку супроти демонстрантів. Люди, які займали вичікувальну позицію, схилялися тепер на його бік: плакати з написами «ВБИЙТЕ СОБАКУ РУШДІ», «СМЕРТЬ ВИРОДКУ РУШДІ» і «РАДШЕ МИ ПОМРЕМО, НІЖ ЗАЛИШИМО ЙОГО ЖИВИМ», а ще зізнання дванадцятирічного хлопця на камери, що він готовий власноруч убити покидька, яке довершило справу, таки вивели громадськість з рівноваги. Виступи Каліма Сіддікі й Кета Стівенса зіграли також дуже помічну роль. Висвітлення подій у пресі значною мірою свідчило про симпатію до нього. «Не люблю, — сказав оглядач «Таймс», — коли всі проти одного».

Того дуже спекотного травня він був всюдисущим — у Женеві й на Корнволлі, у багатьох місцях Лондона, на званому обіді в Оксфорді, який пікетували мусульмани. Південноафриканський письменник Крістофер Гоуп сказав Кларисиному колезі Карадоку Кінґу, що йому довелося побувати на прийомі в Оксфорді разом з людиною-невидимкою. Навіть Тарік Алі стверджував, буцімто обідав з ним в одній відлюдній місцині. Проте всі ці твердження не мали під собою ґрунту, хіба що існував привид Рушді, який вирвався на волю, — така собі втекла тінь, як у чудовому оповіданні жахів Ганса Крістіана Андерсена, котрій захотілося трохи поблазнювати в той час, коли

Джозеф Антон сидів собі тихо-мирно в найнятому помешканні. Втекла тінь спочатку промайнула на сцені театру «Роял корт» в «Іранських ночах», потім несподівано вигулькнула в другій п’єсі Браєна Кларка, автора твору «То чиє ж це життя?». Цього разу в елеґантній назві його нової речі «Хто убив Салмана Рушді?». Він зателефонував Кларкові і дав відповідь на його запитання: «Ніхто, або ж поки що ніхто, і хай там як, давай сподіватися на ліпше», тож Кларк запропонував змінити назву на «Хто убив письменника?», проте сюжет залишається таким самим: письменника вбили іранські терористи через написану ним книжку. «Художня література?» Авжеж. Тут можна все. Кларк саме збирався віддати п’єсу для постановки. Його життя і смерть стали власністю інших людей. Він став дичиною, на котру відкрили полювання. Легкою і бажаною здобиччю геть для всіх.

В Англії всі засмагали, а він сидів у будинку, геть блідий і зарослий. Йому запропонували місце у списку кандидатів