Читати книгу - "Малиновий пелікан"

і, що з ним не чини, відмовчується. На мирну революцію він зовсім не здатний, а щоб провести революцію справжню, його треба якось сильно зачепити, збудити, образити й озлобити. Йому треба влаштувати дуже погане життя, щоб він захотів жити добре.

– Так ось і зробіть це! – закричав я. – Постарайтесь зробити життя ще гіршим, ніж є.

– Легко сказати, – зітхнув він. – Хіба ви не бачите, що я стараюсь? Я багато чого роблю, щоб народ озлобити, але ви ж бачите, він незлостивий і, тим паче, необразливий. Все терпить, втішаючись тим, що раніше гірше було. І це правда. Раніше людей заганяли в колгоспи, розкуркулювали, розкозачували, розкарячували, висилали до Сибіру, морили голодом, саджали за колоски, розстрілювали за анекдот. Але якщо навіть таким чином не вдалося вивести народ із себе, що ж я сам-один можу з ним зробити? Він занадто хороший. Добрий, довірливий, терпеливий.

– Згоден, – кажу. – Він хороший, він добрий, він довірливий. Але невже зовсім неможливо його якось так прищучити, зробити йому щось таке, щоб він, прокляттям заклеймований, весь, як один, підвівся во гніві і пішов вперед зорі назустріч із сокирами, вилами й автоматом Калашникова?

– Та куди ж уже більше? – сказав Перодер і гірко покивав дзьобом. – Ми вже й так усі стараємося – і я, і дума, й уряд. Приймаємо антинародні закони, збільшуємо плату за ЖКГ, фальсифікуємо результати виборів, розганяємо мирні демонстрації, давимо людей на зупинках, забороняємо порятунок сиріт, знищуємо природу, збільшуємо, з одного боку, кількість олігархів і з другого боку, кількість тих, що живуть за межею бідності, оголошуємо війну, а народ все одно терпить і вірить, що з ним інакше чинити не можна. Що я іще можу зробити?

– Щось та й можете, – сказав я упевнено.

– Може, і ви могли б? – запитав він, пришкулившись.

– На вашому місці міг би, – відповів я, не подумавши і не передбачаючи, до яких наслідків призведе мене ця безумна відповідь.

– На моєму місці, – мовив він задумливо. – Моє місце – це керівництво величезною складною державою. Ви гадаєте, що могли б справитися?

– А чому б і ні? – відповідаю я легковажно.

Це його явно розгнівало.

– Що значить, чому б і ні? Для того, щоб керувати такою державою, це ж треба мати особливі здібності.

– Та що ви кажете, – махнув я рукою, забувши, з ким спілкуюся. – Та нашою державою які тільки дурні, ідіоти і параноїки не керували, і нічого, справлялися.

Я хотів розвинути свою думку далі і навести конкретні приклади, бодай ті, що сталися за останні років дев’яносто. В одного був сифіліс мозку, за що чи в результаті чого він і був проголошений генієм усіх часів і народів. Другий був кінченим варнаком, постійно порушував усі людські закони, мільйони людей розстрілював, розкуркулював, заганяв у колгоспи і тим самим відновив кріпосне право в найгіршому вигляді. Чесних і талановитих людей перетворював у табірну пилюку, бездарно командував збройними силами і за це, заплативши мільйонами життів, присвоїв собі звання генералісимуса і славу найвеличнішого полководця. Третій відновлював «ленінські норми», дякуючи чому на свободу вийшли десятки тисяч людей, котрі сиділи ні за що, але діяння другого засудив частково, тому люди шістдесят років мізкують і не можуть знайти відповідь на запитання, чи є користь у злодійстві. Він же висував різні дурнуваті ідеї. Прагнучи зберегти колгоспну систему, засівав всю країну кукурудзою, наздоганяв і переганяв Америку і за двадцять років обіцяв збудувати комунізм. Четвертий любив присвоювати собі військові звання і заслуги полководця, нагороджувати себе орденами і до кінця свого правління виявився маршалом, п’ятиразовим героєм, лауреатом найвищої літературної премії і, як патякали злі язики, упав під вагою навішаних на нього нагород. П’ятий вирішив, що вся справа в слабкій загальній дисципліні, велів ловити людей в лазнях і кінотеатрах і запитувати, чому вони вдень не працюють, але всіх переловити не встиг і невдовзі помер, від усього надірвавшись. За ним зійшов на трон шостий, зовсім слабосильний, якого з самого початку водили попід ручки. Він, як казали, приступив до виконання обов’язків, не приходячи до пам’яті, і через дванадцять місяців помер. Сьомим був молодий і сповнений сил реформатор. Він намагався систему перебудувати і зміцнити, але вона під його керівництвом розвалилась і впала в руки восьмому, тимчасовому демократу, який керував країною між інфарктами і запоями і якось з похмілля передав управління дев’ятому… Тут я себе зупинив, радіючи тому, що всі ці приклади я привів сам собі подумки, а мій співбесідник, як я зрозумів, думок читати поки що не навчився. На вголос висловлене судження не розгнівався і навіть навпаки.

– Ну що ж, – сказав він, поскрипуючи дзьобом, – якщо ви вважаєте, що нашою державою може керувати будь-який дурень, – при цьому іронічно глипнув на мене, – давайте спробуємо.

Прикривши очі напівпрозорими повіками, він надовго завмер. Напевне, думав. Важко думав. Потім раптом ожив, стрепенувся, рішуче стукнув дзьобом по столу.

– Так, – каже. – Я згоден. Оголошую вас своїм наступником.

– Мене? – Я не повірив своїм вухам. – Ви жартуєте.

– Ніскілечки. От ви знаєте, мені чимало людей заздрять, мріють зайняти моє місце і шепочуть один одному на вухо, що я його ніколи добровільно не уступлю і тому мене потрібно скинути, посадити чи вбити.

– Що ви кажете? – закричав я з обуренням. – Хто ці підлі люди?

– Ах, – печально зітхнув він, – якби я знав. Адже коли досягаєш мого становища, ти виявляєшся негайно оточеним людьми, які висловлюють тобі любов, відданість і захоплення. Захоплення твоїм зовнішнім виглядом, поставою, мудрістю і рішеннями, що ти їх приймаєш. Ніхто не сміє піддати сумніву правильність твоїх слів і дій, ніхто не оспорить твої наміри. Ось так з дня на день тебе стрічають широкими посмішками, тобі говорять компліменти, тобою захоплюються, а що за всім цим стоїть, які інтриги плетуться за твоєю спиною, ти дізнаєшся лише тоді, коли тебе викинуть з твого кабінету і ти побачиш, що ніхто тебе не любить, ніхто тобою не захоплюється, ніхто тобі не скаже доброго слова і не пожаліє, і якщо тебе потягнуть на ешафот, ніхто інший, як твій шалений противник, скаже: «Ну, це вже занадто!»

Мушу зізнатися, що до особистої зустрічі з Перодером я до нього не відчував жодних симпатій і не дуже вірив свідченням людей, яким довелося познайомитися з ним раніше. Ці щасливчики стверджували, що при особистому спілкування Їх Високопревосходительство справляє враження виключно скромного, відкритого і чарівного чоловіка. Тепер особисто я в його чарівності переконався, і почуття ніжності до його становища заповнило мої груди. І мені захотілося йому сказати, і