Читати книгу - "Перлини української класики"

аж шибки у вікнах дзвеніли, а що було мокре, те поприставало до стіни.

Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподівалась од Мелашки такої сміливості й спочатку не знала, що казати.

– То це ти так! То це та, що од свекрухи втікала?

– Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на!

Деркач свистів, як шуліка в повітрі, у Мелашчиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкіша і випустила його з рук. Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидів у хаті, почув, що в вікна щось порощить. Йому здалось, що у вікна б’є град.

«Що це за диво! Небо ясне, а у вікна порощить град», – подумав він.

– Ґвалт! Ґвалт! – закричала Мелашка. – Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?!

З хати вибігла Кайдашиха просто од печі з кочергою в руках. Вона вгляділа, що Мотря підняла деркач угору і ладна вперіщити Мелашку, і махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга потрапила в Мотрине вікно. Шибка дзенькнула, а дрібне скло посипалось на призьбу.

З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Три молодиці вчепились до кочерги та до деркача, кричали, тяглись, сіпали ті причандали на всі боки. Деркач розірвався. Нехворощ посипалась із деркача, неначе пір’я з гуски. Чоловіки розборонили жінок і розігнали їх.

– Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! – репетувала Мотря. – Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжусь коло хати.

– Чи ви показились, чи знавісніли? – говорив Карпо. – Хто це розбив вікно?

– Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! – крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжі грязь і кидати на Мелашчину хату. Біла стіна стала ряба, неначе її обсіли жуки та гедзі.

– Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, – крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею. Мотря втекла за причілок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху.

– Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зроду-віку не буду жить під однією покрівлею, – кричала Кайдашиха.

– Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір піду, – кричала Мотря.

– Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. Зараз піду в волость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату, – кричала Кайдашиха.

З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побігла у волость позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що він не думає одривать хати, а то тільки полаялись та побились молодиці. Волосний вигнав Кайдашиху з хати. Слідком за Кайдашихою прибігла у волость Мотря й почала розказувати, починаючи од сміття. Волосний слухав, слухав та й плюнув.

– Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й очі, не тільки вікна, – сказав волосний та й пішов у кімнату, ще й двері причинив.

Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дітьми і вже лагодилась лягать спати. Коли чує вона – на горищі закиркали в сідалі кури, закричали й кинулись із сідала.

– Ой, тхір на горищі! – сказала Кайдашиха.

– Може, злодюга лазить, – сказав Лаврін.

Кайдашиха вхопила лампу і вискочила в сіни; за нею вискочили в сіни Лаврін та Мелашка.

У сінях було ясно. Хтось лазив на горищі зі світлом.

– Хто там лазить? – гукнув Лаврін.

З горища ніхто не обзивався, тільки одна курка киркала на все горло, неначе її хто душив. Лаврін вискочив на драбину й заглянув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках.

– Якого ти нечистого полохаєш наших курей! – крикнув Лаврін, стоячи на щаблі.

– Хіба ти не бачиш? Свою курку впіймала на вашому сідалі.

– Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? – гукнув Лаврін. – Чи шапку перед нею здіймали, чи що?

– Верни, лишень, мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі.

Мотря лазила по горищі та збирала по гніздах яйця. Сполохані сліпі кури кидались по горищі, падали в сіни на світ.

– Ой боже мій! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене зі світу зжене! – говорила Кайдашиха. – Ще хату підпалить лампою. Покарав мене тобою Господь, та вже й не знаю за що!

– Мабуть, за вашу добрість, – обізвалась Мотря з горища й спустила з горища на щабель здорову ногу з товстою литкою.

Одна курка впала з горища й погасила світло. В сінях стало поночі. Лаврін стояв, сп’явшись на драбину. Мотря штовхнула його п’ятою в зуби. Він сплюнув у сіни. Мотря штовхнула його по носі другою п’ятою. Гаряча литка посунулась по його лиці. Мотря ладна була сісти йому на голову.

– Куди ти сунешся на мою голову! – крикнув Лаврін і почав трясти драбину. – Не лізь, бо я тебе, сяка-така душе, скину з драбини!

Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину. Драбина стукала об стіну.

– Скинь її з драбини додолу, нехай собі голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище, – кричала в темних сінях Кайдашиха.

Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі у неї були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держалась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз.

– Ой, лишечко, ой, упаду, ой-ой-ой, ґвалт!.. – зарепетувала Мотря не своїм голосом.

Од ґвалту Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни зі світлом. Лаврін стояв серед сіней з драбиною. Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутині.

– Драбиною її плещи, та добре! – кричала Кайдашиха. – Нехай не збирає яєць на нашому горищі!

Кайдашиха кинулась до драбини й була б справді почастувала нижчу половину Мотрі драбиною, але Карпо видрав драбину в Лавріна, пхнув матір так, що вона трохи не перекинулась, і підставив драбину під Мотрю. Вона злізла додолу з куркою в руках.

– Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця? – репетувала Мелашка.

– Це моя курка нанесла, – говорила Мотря, втікаючи в свою хату.

– А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду в волость, – говорила Кайдашиха.

– Про мене, йдіть і за волость, – кричала Мотря зі своєї хати, витираючи ганчіркою яєчню в пазусі.

Мелашка засвітила світло, половила в сінях свої кури й повикидала їх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на воді після вітру, доки зовсім не затих.

– Одривай хату од цих злиднів! – говорила Мотря в своїй хаті Карпові.

– Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шматок хліба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать.

– Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву, – говорила Мотря.

– Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться.

Одначе швидко після того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що держалось купи.

На другий день Кайдашиха прибралась і пішла до священика жалітись на Мотрю. Вана розказала все діло не так священикові, як матушці. Матушка дала бабиним онукам коржиків та бубликів, печених із сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й повибігали в сіни. Кайдашиха роздала й їм по бубликові.

– Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка, – крикнула Мотря зі своєї хати.

Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та промовлять ті слова, що їм доводилось не раз чути од матері.

– Баба погана, баба злодійка! – лепетали діти.

– А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте, –