Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

початком індустріалізації та урбанізації. У багатьох українських містах святкування завершилися погромами. Погроми не були чимось новим для України або смуги осілості в цілому, яка включала колишні провінції Речі Посполитої та український південь. Перша велика хвиля прокотилася 1881 року — після вбивства царя Олександра II: євреїв звинуватили в його смерті. У нинішній Молдові погром 1903 року в Кишиневі тривав три дні й ночі та забрав життя 49 людей, здійнявши шум в американській пресі та спричинивши нову хвилю єврейської еміграції. Але погроми минулого блідли в порівнянні з тим, що відбувалося 1905 року. У жовтні від погромів у Києві, Катеринославі та Одесі загинули сотні людей. Тисячі людей дістали поранення, були зруйновані десятки тисяч єврейських осель та підприємств.

У Києві погром розпочався після демонстрації, що була одночасно і святкуванням перемоги, і засудженням маніфесту 17 жовтня як окозамилювання з боку режиму. Коли демонстранти напали на міську в’язницю, звільнили політичних в’язнів, осквернили пам’ятник Миколі І перед Київським університетом, зняли імперську символіку з фасаду будівлі університету, знищили російські імперські прапори, замінили їх на червоні й закликали до повішення імператора, консервативна громадськість звинуватила в цьому євреїв. Наступної ночі банди робітників-мігрантів, православних фанатиків і відвертих злочинців почали нападати на євреїв та їхню власність. «Ось ваша свобода, ваша конституція й революція, ваша корона й портрет нашого царя», — кричав один із нападників. Було вбито 27 людей, близько 300 поранено й зруйновано близько 1800 єврейських будинків та підприємств. На Хрещатику, головній вулиці Києва, лише 1 з 28 єврейських крамниць уникла руйнування.

Переживши погром, один із найвідоміших єврейських авторів XX століття Шолом-Алейхем покинув місто та країну, емігрувавши до далекого Нью-Йорка. Очікування погрому стало головною темою в його останньому оповіданні про Тев’є-молочника. Ця тема також є в тих його творах, на основі яких створено класичний бродвейський мюзикл «Скрипаль на даху». І в оповіданні, і в мюзиклі міський поліціянт симпатизує євреям. Це було правдою щодо окремих поліціянтів, але багато з них зайняли вичікувальну позицію під час погромів, заохочуючи насильство. Саме так, схоже, було в Києві. На той час коли поліція вжила заходів проти винних у погромі, він уже тривав три дні.

Київський погром багато в чому був типовою картиною того, що відбувалося в інших великих містах України. Злочинцями зазвичай були робітники — недавні переселенці зі збіднілих сіл Росії і, меншою мірою, України, які змагалися з євреями за роботу й відчували себе визискуваними та дискримінованими з боку міської і заводської адміністрації та підприємців. Євреїв вони вважали легкою здобиччю і «законною» мішенню: нападаючи на них, зловмисники могли проявити й захистити свою «справжню російську самосвідомість» та вірність імперським принципам самодержавства, православ’я та народності. Українські селяни приєднувалися до грабунку будинків у маленьких містечках та на околицях великих міст. Ці злочинці тепер вільно нападали на будинки, яких вони до цього б не зачепили.

Незважаючи на те що простолюд пов’язував революцію з євреями, юрбами, які вітали царський маніфест і вважали його недостатнім, керували діячі з низки політичних партій, серед яких далеко не всі мали єврейське походження. Більшовики Володимира Леніна, представники радикального крила Російської соціал-демократичної робітничої партії, були в авангарді робітничих страйків та демонстрацій. Вони засуджували маніфест. Ця партія прагнула скинути режим за допомогою загальноімперського страйку та повстання. Меншовики, представники іншого напрямку тієї ж партії, опиралися диктату Леніна і вели власну пропаганду. Також дуже активною була Російська партія соціалістів-революціонерів, яка ще до революції заснувала свої осередки в Харкові, Житомирі, Чернігові та інших великих містах України. Багато євреїв приєдналися до соціал-демократів (і до меншовиків, і до більшовиків), але також мали власні політичні партії. Одним із найактивніших у подіях 1905 року був Бунд — соціалістична партія, що представляла єврейських робітників та ремісників.

У той час як участь євреїв у революції, частіше за все під прапорами Бунду, вказувала на важливість національних та релігійних меншин у революційній боротьбі, що насувалася, головні «всеросійські» партії відмовлялися робити будь-які значні поступки національностям імперії. Лідери Бунду були серед організаторів Російської соціал-демократичної робітничої партії, але вийшли з її складу, щойно Ленін поставив під сумнів автономний статус їхньої організації та її виключне право представляти інтереси єврейських робітників. Більшовики та соціал-демократи загалом вірили в єдиний і неподільний робітничий рух, а також у єдину й неподільну Російську імперію. Соціалісти-революціонери поводилися гнучкіше, визнаючи важливість культурної автономії та демонструючи готовність розглядати федеративний устрій Російської держави. Але цих поступок було недостатньо, щоб утримати національні меншини імперії від створення власних політичних партій.

Українці по обидва боки російсько-австрійського кордону займалися формуванням своїх політичних партій з 1890-х років. Це був період, коли політичні сили всієї Європи перейшли до етапу партійного будівництва, вийшовши на вулицю, щоб організувати маси на підтримку своїх політичних гасел. На українських землях у складі Російської імперії перша політична партія була створена 1900 року. Її мобілізаційний етап розпочався в Харкові. Група місцевих студентів, які відмовилися приєднуватися до загальноросійських партій і прагнули об’єднати соціалістичні та націоналістичні ідеї, створила самостійну Революційну українську партію. Активісти створили мережу осередків в Україні й почали працювати серед селян, закликаючи їх до повстання. Вони також прийняли програму, викладену в брошурі під назвою «Самостійна Україна», написаній харківським юристом Миколою Міхновським і виданій у Галичині. Так була створена перша українська політична партія у Російській імперії, яка оголосила своєю головною метою здобуття незалежності України.

«...П’ятий акт великої історичної трагедії, званої “боротьбою націй”, вже начався і закінчення наближається»[28], — писав Міхновський, майже прогнозуючи катастрофи прийдешньої світової війни. Він припускав, що вихід з цього жахливого протистояння між великими державами «показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося». І продовжував: «Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває в становищі зрабованої нації». Далі Міхновський оголошував мету українського національного визволення і, як юрист, наводив правові та історичні аргументи для скасування російсько-української угоди, укладеної 1654 року Богданом Хмельницьким. Міхновський стверджував, що Росія порушила її умови, зазіхнувши на права та привілеї, надані козацьким старшинам у дні Хмельницького. Схожі аргументи використовували ще гетьмани Іван Виговський та Іван Мазепа в XVII та на початку XVIII століття. Однак, на відміну від них, Міхновський закликав своїх співвітчизників здобути повну незалежність, а не приймати польський чи шведський протекторат.

Ця брошура стала поворотним моментом в українській політичній думці Російської імперії. Її затвердження як програми першої української політичної партії сприяло зростанню популярності ідеалів незалежності. Але невдовзі в партії відбувся розкол