Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

через питання, чому віддавати пріоритет — націоналізму чи соціалізму. Теза Міхновського про майбутню незалежність України відійшла на другий план. До неї повернуться в січні 1918 року, у полум’ї іншої революції. Під час революції 1905 року більшість українських політиків прагнули автономії у «звільненій» демократичній та федеративній Росії, а не повної незалежності. Свідченням цих настроїв у суспільстві був успіх Спілки — соціал-демократичної партії, що виникла з Революційної української партії Міхновського, але була багатоетнічною за складом і мала тісні зв’язки з російськими соціал-демократами та єврейським Бундом. У квітні 1905 року в Спілці налічувалося близько 7 тисяч членів. Її успіх був почасти зумовлений її статусом регіональної філії російської соціал-демократії.

Жовтневий маніфест стимулював подальші зміни в українському політичному ландшафті. Монархістська партія «Союз 17 жовтня» була заснована на підтримку цього маніфесту. У жовтні сформувалася ліберальна Конституційно-демократична партія, а після неї у листопаді — націоналістичний та антисемітський «Союз російського народу». Українська політична сцена тепер була поділена на три головні напрямки: соціалісти та соціал-демократи, представлені Спілкою та низкою «всеросійських» партій та гуртків; ліберальна українофільська інтелігенція, здебільшого об’єднана в утворення з дещо оманливою назвою «Українська радикально-демократична партія», яка співпрацювала з російськими конституційними демократами; і спадкоємці малоросійського напрямку, які утворювали ядро таких монархістських організацій, як «Союз російського народу».

Усі три табори тією мірою, якою вони були пов’язані з українським національним питанням, вбачали своє коріння в українському культурному відродженні 1830–1840-х років і вважали своїм попередником Тараса Шевченка. Ніхто з них не розглядав його як петербурзького художника та інтелектуала: усі думали про нього як про «народного поета» з козацькими вусами, одягненого в селянський кожух. Шевченко був їхнім квитком до селянських мас, і в добу масової політики цей квиток міг стати виграшним. Проте лише один табір (українські ліберали) звертався до мас мовою Шевченка. Революція 1905 року нарешті дозволила їм зробити це після 40 років обмежень. Злам стався в лютому 1905 року, коли Російська імператорська Академія наук видала меморандум, де виступала за зняття заборон на україномовні видання. Академічна спільнота визнала українську («малоросійську») самостійною мовою, а не діалектом.

У жовтні 1905 року, коли Микола II видав свій маніфест, офіційні обмеження на україномовні видання було знято. До грудня 1905 року вже виходили дві газети українською мовою в Лубнах та Полтаві. У вересні 1906 року українські ліберали почали видавати першу щоденну україномовну газету «Рада» в Києві. 1907 року вони ж почали випускати перший україномовний журнал. Перше академічне видання українською мовою з’явилася наступного року. На той момент українською мовою вже виходило 9 газет загальним накладом 20 тисяч примірників. Це був лише початок: у наступні роки спостерігався справжній вибух україномовних видань. Провідним жанром були ілюстровані брошури на гумористичну тематику, їхній загальний наклад між 1908 та 1913 роками становив близько 850 тисяч примірників; потім ішла поезія, загальний наклад якої наближався до 600 тисяч примірників. Як з’ясувалося, українські селяни воліли читати гумор та вірші рідною мовою.

Перше змагання за уми й серця українських мас відбулося навесні 1906 року, під час виборів до першої російської Думи. Соціал-демократи не брали в них участі, і ліберали набрали чимало голосів. Українські «радикальні демократи», які об’єднали сили з російськими «конституційними демократами», отримали кілька десятків місць для своїх членів та симпатиків у Думі. Після прибуття до Санкт-Петербурга вони сформували Український клуб для просування українських культурних та політичних інтересів. До нього увійшли 44 депутати з 49, обраних від України. Але І Дума проіснувала недовго: цар виявив її занадто революційною й розпустив уже за 2 місяці. Вибори до II Думи відбулися на початку 1907 року за активної участі соціал-демократів. Спілка з її 14 депутатами обігнала інші українські партії, за винятком монархістів, які отримали майже чверть голосів виборців. Українські депутати сформували другий парламентський клуб, цього разу з 47 учасників. Одним із його проектів було впровадження української мови в державних школах. Цей клуб проіснував недовго, оскільки спад революційної активності в імперії дозволив цареві розпустити й II Думу. Вона працювала не набагато довше за першу — з березня до червня 1907 року. Розпуск Думи ознаменував кінець революції.

Українські активісти досягли більшості із того, що змогли зробити між 1905 та 1907 роками (від формування парламентських груп до створення українських наукових та освітніх установ), використовуючи досвід своїх колег з Австро-Угорщини, де доба масової політики настала на кілька десятиліть раніше. Замість бути перешкодою, російсько-австрійський кордон у попередні десятиліття став благом для українського руху: якщо справи погіршувалися з одного боку, з іншого активісти піднімали смолоскип і допомагали своїм побратимам. З 1860-х років наддніпрянські українці, які потерпали через заборону українських видань, одержували допомогу від галицьких українофілів. На початку XX століття галичани виявилися здатними допомогти Наддніпрянській Україні, передавши досвід власної боротьби.

Ключовою фігурою в передаванні галицького досвіду до Наддніпрянщини був 40-річний професор української історії у Львівському університеті Михайло Грушевський. Випускник Київського університету, Грушевський приїхав до Галичини 1894 року й зарекомендував себе як провідний український учений по обидва боки російсько-австрійського кордону. У Львові він почав писати свою багатотомну «Історію України-Руси», першу академічну працю, що започаткувала український історичний наратив, цілком відмінний від російського. Він став президентом Наукового товариства ім. Шевченка, перетворивши його на еквівалент Національної Академії наук, якої Україна ще не мала. Почувши про формування Українського клубу в І Думі, Грушевський залишив своїх студентів у Львові й поїхав до Петербурга редагувати видання клубу та працювати радником українських депутатів. У наступні кілька років Грушевський переніс редагований ним журнал «Літературно-науковий вісник» зі Львова до Києва, де він також заснував Українське наукове товариство за зразком Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Грушевський стверджував, що «визволення Росії» — мета широкої ліберальної коаліції, що сформувалася напередодні революції, — недосяжна без визволення України. Він прагнув демократичної та автономної України в складі демократичної федеративної Російської держави, закликав українську інтелігенцію вступати до українських політичних партій замість жертвувати національною ідеєю на службі «всеросійським» цілям. Грушевський також прагнув запобігти створенню можливого альянсу між російськими лібералами та польськими націоналістами на шкоду українським політичним та культурним інтересам. Він стверджував, що не може бути жодних окремих угод, коли справа стосується національностей. Він боявся, що російсько-польська угода про запровадження польської мови в школах колишньої Речі Посполитої потягне за собою виключення української мови зі шкільної системи. Грушевський боявся, що полонізація українського селянства може замінити русифікацію українського села в західних губерніях імперії. Як виявилося, ці побоювання не справдилися.

Занепокоєння Грушевського багато в чому були зумовлені