Читати книгу - "Чарівне горнятко"

й іде дорогою. Але куди йти, коли ніч? Став і думає. Аж чує — фіра туркотить. Під'їжджає фіра ближче, а то ґазда з млина їде.

— Звідки ви, ґаздо? — питає бідняк.

— Я з цього села. Може, я би у вас переночував?

— Добре, — зрадів господар. — І мені щось поможете. Під'їжджають до тої хати, де жінка з попом гостилися.

А світло вже згасло.

— Біда, чоловіче, — каже ґазда. — Жінка хворіє, а я сам мучуся. Нікому й їсти зварити.

Розпрягли коней, дали їм їсти.

— Ще корови недоєні, — каже ґазда.

— Ви, ґаздо, подоїте одну, а я другу, і швидше буде, — каже бідняк.

Подоїли корів, заходять до хати, а жінка лежить і стогне.

Чоловік налив молока в горнята, знайшов сухий корж і припрошує:

— Вечеряймо.

«Чого я маю їсти сухий корж, коли можу пити горілку і закушувати ковбасою», — думає бідняк.

Розтягнули бомбетель, лягають спати, а бідний ноги накриває мішком із кінською шкірою.

— Що у вас там, ґаздо? — питає господар.

— Маю в мішку ворожбита, — відповів бідний і залопотав ногою по шкірі.

Господареві здалось, що то голос ворожбита, він і питає:

— Що ваш ворожбит каже?

Та каже, ґаздо, що у вашій шафі є горілка, ковбаса, а в печі — гуска.

А жінка лежить у постелі і стогне. Каже господар:

— Ґаздо, того не може бути, бо у нашому селі горілки зі свічкою вдень не знайдете.

— Як не вірите мені й ворожбитові, то встаньте та й самі подивіться, — каже бідняк.

Засвітив господар світло, подивився і повикладав усе на стіл.

Посідали, випили, поїли і полягали знову. Але подорожній знову в шкіру — турк, і вона залопотіла.

— А що тепер ворожбит сказав?

— Каже, що у вашій хаті сидить нечистий дух. Він вашу жінку мучить. Вставайте, топіть у печі і грійте воду — будемо цього духа виганяти.

Нагріли води, а тоді зайшлий каже:

— Ви, ґаздо, беріть сокиру і ставайте на поріг, а я буду виганяти.

Господар із сокирою на порозі, а гість баняк із окропом ставить коло ліжка і починає попід ліжко кропити. Як попові плюснув по п'ятах, той із-під ліжка — тікати. Ґазда маленький був, і піп його перестрибнув, бо якби втікав попід руки, то залишився би без голови.

Переночували, а вранці просить ґазда:

— Продайте мені свого ворожбита.

— Добре, — каже гість, — але за півмішка грошей.

Дав йому господар півмішка грошей, а гість, прощаючись, каже:

— Повісь ворожбита на бантину, аби він до тебе звик, бо може втекти.

І пішов.

Тільки прийшов додому, каже доньці:

— Біжи до стрия і позич діжки — будемо гроші міряти.

Донька побігла до багача, просить діжку, а багач питає:

— Навіщо вона вам?

Тато грошей приніс і буде міряти.

— Певно вошей, а не грошей, — сміється багач.

Чи міряв чоловік ті гроші, чи не міряв, але поза обручі трохи грошей напхав і послав доньку віднести діжку.

А багач глянув — справді гроші за обручами. І не терпиться йому знати, звідки брат такий скарб роздобув. Пішов спитати.

— Де ти, брате, стільки грошей взяв? — дивується.

— Дякую тобі, що коня мені убив. У місті на шкіри такий попит, що я собі за одного коня кілька куплю, — відповідає господар.

Кличе багач жінку і каже:

— Будемо бити коней. Ади, брат за одну шкіру має півмішка грошей, а у нас аж три шкіри буде. Побив усіх коней, відніс шкіри на базар. Що він там уторгував, не знаю, а казці кінець.

ПРО МУДРОГО ХЛОПЦЯ[79]

Їде пан до міста і доїхав до роздоріжжя, а ніде не написано, котра дорога куди веде. Дивиться — недалеко пастухи корів пасуть. Одні собі в карти грають, а малий хлопчина стоїть збоку.

Кличе пан хлопчика до себе і питає:

— Котра дорога до міста?

— Обидві, пане, — відповідає пастух. — Лише одна коротша, а дальша, а друга довша, а ближча.

Пан подумав над його словами, але нічого не зрозумів.

— Як так може бути, — питає,— що одна коротша, а дальша, друга довша, а ближча?

— На ближчій болото і ями, — відповідає хлопець. — Будете нею їхати поволі, й буде вона вам дальшою. А друга рівна, гладка, і хоч довша — приїдете до міста швидше.

«Не дурний хлопчина», — подумав пан і далі питає:

— Синку, а ти батька маєш?

— Маю, — каже хлопчик.

— А що він робить?

— Сам собі шкоду робить.

— А маму маєш?

— Маю.

— А що вона робить?

— З'їдений хліб пече.

— А ще хто в тебе є?

— Сестра.

— А що сестра робить?

— За торішнім сміхом плаче.

Пан знову нічого не зрозумів.

— Розв'яжи мені гудз тому всьому, — говорить.

— Та дуже все просто, пане. Тато має поле коло дороги, і люди ходять та їздять по ньому. Він на одному загоні викопав рів, а люди їздять по другому. Він тепер копає там рів, а люди їздитимуть по третьому. Так на всіх загонах йому нашкодять. А як би не копав тих ровів, то люди їздили б по одному, а на тих двох щось росло би.

— А мати?

— Мати раніше позичала у сусідів хліба. Ми той хліб з'їли, а тепер щодня пече свій, але сусідам віддає.

— А сестра?

— Сестра торік гуляла з хлопцями, нагуляла дитину, а цього року колише її і плаче.

Пан тоді каже:

— Я тобі дам грошей, а ти комусь заплати, аби за тебе пас корову, і поїдеш зі мною до міста.

— Е, пане, боюсь я з вами їхати, бо мене за правду можуть убити, — відповідає хлопчина.

— Не бійся нічого. Говори, що думаєш. А я за тебе ручуся.

Посідали вони в бричку і їдуть у гості до другого пана. А то був такий пан, що любив із кожного кожухи шити, і ніхто не годен був його завстидати.

Коло великого будинку коні зупинилися. Пан зліз із брички і пішов до дверей, а хлопчину з фірманом залишив на вулиці.

Пани, наїлися, напилися і зайшли в бесіду. Що не скаже гість — господар його переговорить. Так точили вони баляндраси, аж гість не втерпів і каже:

— Ти мене переговорюєш, але в мене є такий слуга, що ти його не переговориш.

А той пан рахувався дуже вченим і каже зі сміхом:

— Клич свого слугу, най хоч подивлюся на нього.

Лиш став малий хлопчина на порозі, а пан устав, високий, як драбина, і каже:

— Коли ти такий мудрий, то поцілуй мене в губи так, аби ти ані на що не ставав, ані підстрибував.

Хлопчина на те відповідає: