Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

львівськими й прикарпатськими медоварами, десь із близької йому Косівщини. Як він розпитував про якісь їхні секрети і казав про знані йому секрети медоваріння. Як домовлявся приїхати, щоб зняти про них фільм. Цей чоловік умів так просто сходитися й розмовляти з незнайомими людьми, що складалося враження — він з ними насправді знайомий давно, от тільки зустрівся заново, і вони разом пригадали те, що мали в іншому житті, а тепер пригадали спільно, бо чекали цієї зустрічі.

Пізнання такого Олега Лишеги було надзвичайно цікавим.

З гумором він розповів про провокативний виступ Єшкілєва на зустрічі перед тим у Дрогобичі і його конфлікт із місцевими науковцями, яких обурили слова, що Франко, мовляв, застарів.

— Ну, то ж Єшкілєв, — сказав Олег. — Треба ж його знати, а вони сприйняли те всерйоз, наче Єшкілєв із сокирою поліз на їхній канон.

А ще я спитав його про дві речі. Спочатку про єдиний написаний ним і втрачений роман.

Я десь читав, здається, у тому ж «Світо-виді», що рукопис він чи загубив, чи вкрали. Ніби у вагоні метро. Олег відповів: так і було, дав прочитати товаришеві, вертався од нього, теку з текстом віз. Вийшов на своїй станції, і тут спохопився, що рукопис там, у вагоні лишився. Поїхав на кінцеву станцію, шукали й не знайшли.

— Так і не судилося стати романістом, — Олег посміхнувся і сумно, і загадково, якось так, що я, грішним ділом, подумав, чи не чергова його містифікація той роман… Що ж, бувають романи не написані, та які існують, або й написані, але дивним чином подаровані світові чи загублені в ньому, мовби розчинені в його магмі. Хто прочитав і де той роман? Я не спитав, про що він був… Наче знав, що той рукопис містить якусь таємницю, що її мені знати не належить. Згадався втрачений (назавжди?) і досі не розшуканий роман «Месія» Бруно Шульца. Але ж тоді була війна, небувалі тектонічні зсуви…

Ще я нагадав про ті речення в есеї Лишеги, які стосувалися Луцька. І відверто сказав, що в мистецькому середовищі ходили чутки не тільки про його роман з відомою волинською мисткинею, а що й син її насправді — то син Лишеги. Почув у відповідь, що була історія, були почуття, що сторінка та якось дивно перегорнута, ніби вони щось хотіли разом прочитати і не змогли.

— А сина в мене нема, — сказав з трохи сумною посмішкою Олег. — Є тільки дві дочки, ото і все. Привіт передавайте, великий привіт. Може, ще й побачу замок Любарта, тепер побачу.

Про можливий його приїзд до Луцька ми говорили згодом у телефонній розмові. На жаль, він не відбувся. Можна уявити, яким був би той приїзд і спілкування Лишеги з лучанами — знайомими і незнайомими.

А тоді ще Олег розповів про новий проект, у якому брав участь — книжку поезій Грицька Чубая і спогадів про нього. Як я зрозумів, йшлося про видане незабаром «П’ятикнижжя». Про конфлікт довкола видання. І познайомив мене із Соломією, донькою Грицька. Не знаю, чи запам’ятала ту коротку зустріч і розмову серед людського юрмища Чубаївна, а тоді ввічливо сказала мені, що чула про такого письменника. Далі заговорила про когось, кого чекала. Лишега спитав, чи написав такий-то спогад?

— Все якось не так поки що виходить, — сказала Чубаївна. — Напише той, хто має написати.

От майже і все з того дня. Ще слухали виступ Тараса Чубая з його гуртом, а от виступу Олега Скрипки так і не дочекалися. Прийшла наша машина й рушила, як виявилося, у вічність.

Після того було ще кілька розмов по телефону. Про літературу, про Тичину, про фільм, який Олег мав знімати. Про його ще одну поїздку на майбутній «Франкофест». Про можливий приїзд у моє місто. У нас були свої клопоти й свої історії. Мабуть, неможливо стати близькими друзями, познайомившись уже в такому віці, за шістдесят. До того ж жили в різних містах, у різних краях, мали свої усталені уподобання. Запам’яталося сказане Олегом, що есей про Тичину раптом розбудив власні спогади про те, що відбувалося з ним наче не на Гуцульщині, а на Чернігівщині. Що він побачив Тичину, який став не поетом, а мандрівним дяком. Що означали ці слова?.. В останньому його творі «Як я співав під землею» я їх не знайшов.

Ще в телефонній розмові серед інших тем торкнулися знаменитої гри в бісер, вигаданої Германом Гессе в його однойменному романі.

— Здається, ця гра — найвища форма людського відчаю, — сказав Лишега.

— Відчаю? — Я мало не підстрибнув з моїм стільничком у руці.

— Так, відчаю перед буттям і тим, що його неможливо змінити, а треба жити.

Додам, що з усього написаного про Олега Лишегу, мені найбільше запам’яталися два есеї: «Червоний лебідь» Наталки Білоцерківець, якого я читав ще в кінці дев’яностих минулого століття, і «Олег Лишега на тлі сімдесятих» Богдана Чепурка, надрукований у «Дзвоні» 2015 року і прочитаний мною недавно. У цих публікаціях, як мені здалося, були свої, особливі, більше ніде не почуті інтонації, які виходили із по-особливому зворушливого ставлення до героя цих есеїв — не лише непересічної, дуже талановитої людини, але й людини вразливо-незахищеної, великого інтелектуала й поета (в поезії та прозі), людини настільки неповторної, що ця неповторність була її природною суттю.

Білоцерківець, а особливо Чепурко, крізь призму свого бачення тих сімдесятих і себе в них зробили неповторність Олега Лишеги якоюсь начеб домашньою, сказати б свійською, прирученою, яка водночас від нас утікає, бо то неповторність, окремість життя-творення.

Для мене смерть Олега Лишеги — передчасна, несподівана, оглушлива — була не тільки великою, а й особистою втратою. Не вберігся від підступного, як було сказано, короткого, але агресивного запалення легенів чи вже виконав свою місію на Землі? Люди, котрі знають такі великі таємниці єднання всього живого, іноді заходять надто далеко у цьому знанні і надто близько від чогось такого, ще не збагнутого, яке таки треба збагнути… Лишега намагався те зробити?

Крила Короткевича

Того весняного дня мені треба було, перебуваючи в Києві, зайти в одну організацію, отож я зійшов на станції метро «Університет» і далі почалапав шляхом, який підказала тітка, котра продавала біля метро квіти. На вулиці Михайла Коцюбинського несподівано побачив над одним із будинків на другому боці вулиці прапор Білоруської РСР, який за бажанням «бацьки» Лукашенка (а народ, як прийнято, підтримав) став державним прапором вже незалежної Білорусі. Значить, тут розміщено білоруське посольство. Та мою увагу привернуло інше. Біля посольства стояв пам’ятник, і обличчя увічненого, певно ж, білоруського діяча, здалося мені знайомим. «Янка Купала? Якуб Колас? — подумав я. — Чи якийсь із їхніх політиків?»

Тож на зворотному шляху біля посольства перейшов на інший бік вулиці. Боже мій, це був