Читати книгу - "Божа кара"

Хазяйновита Маруся вже і двір обжила: появилися й кури, й гуси, й качата, навіть пара індиків, а в хлівці — паця, а в корівникові — біленька теличка, Марусина тезка… Крутиться жіночка з раннього ранку до пізньої ночі, Максим не знає, коли вона й спить: лягає в постіль — Маруся ще хазяйнує в дворі, проснеться — од жінки вже й слід прохолонув. Бо не тільки ж птиця-худобина, а й город: півгектара, не менше, де одна робота скінчається, а друга вже достигає. Од ранньої весни до пізньої осені Маруся з сапкою й спала б. Та ще й колгосп, ферма, де Маруся телятницею, — щоранку гуркоче машина, жіноту підбираючи. Там теж треба рук та рук: і нагодувать, і напоїть, й прибрати, й почистити, і принести, й однести, та не один раз, а тричі на день. А до того ж іще й не забуть прихопити додому, що погано лежить, бо не вкрадеш — не проживеш; це вже не тільки в свідомість — у кров уїлося протягом існування ладу колгоспного і щезне хіба що разом із колгоспами. Маруся поверталась додому з корзиною повною, а то й з таким клумаком, що в Максима спина тріщала, коли він його пер до корівника. «Та чи тобі більше од усіх треба?» — не раз питав жінку Максим. «А я що, гірша од інших? — одбривала Маруся. — Люди беруть, то не гріх і мені». І Максимові тільки лишалося дивуватись, як той колгосп не розтягнули досі, бо не тільки свої, а й з району, і вище налітають, як те гайвороння, поклювати чужого: не кошиками — машинами цуплять. Максим одному такому аж у Київ повну машину відтарабанив: і картоплю, й капусту, і моркву, й буряк, і борошно, й гречку, ще й меду бочечку та півкабана, — підвіз серед білого дня, на очах усієї міліції київської, і ніхто не підійшов, не поцікавився навіть, а кому ви оце, хлопці, пиряєте? Давно уже, мабуть, звикли до того, що кожної осені до цього будинку багатоповерхового, в якому начальства як трутнів (не просто дрібненькі злодюжки — злодюги в законі), під’їжджають щоденно машини з краденим. То коли уже й ті машинами цуплять, не боячись, то не гріх тоді одщипнути трохи й Марусі од того, що її каторжною працею надбане.

«Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у людей», — казала щоразу Маруся. І про хату те саме сказала: «Люди он строяться, а ми що, гірші од інших?»

Звісно, не гірші. Тож хотів не хотів Максим, а мусив братись до діла.

Міг би звести таку, як сусіди. Діставали правдами-неправдами дерево й цеглу, цемент і шифер, фарбу та шкло та й ставили ошатні будиночки на дві-три кімнати, ще й з верандою («вирандою» — казали в селі), кухнею, а то, гляди, й з ванною, бо вже й воду провели по селу, — все як у місті, за винятком туалету хіба що; скидати штани й сідати під дахом, де сплять і їдять, — не вкладалося в голову жодну, для цього оно за сараєм типова споруда, вітрами підбита, дощами омита, снігами укрита. Батьки наші ходили до неї — ходитимемо й ми, в батьків не одморожувалось — не одморозиться і в нас. Новенькі будинки росли по селу, як гриби по дощеві, подібні один до одного, наче близнята. Ще й у кожного обов’язково залізний півень на димареві, поміняй місцями — не розбереш, де сусідів, де мій.

Тож Максим теж міг би поставити хату таку, як і в людей, і по півня з’їздив би на базар у Черкаси — діло нехитре. Але Максим не був би Максимом, коли б не надумався спорудити таку, якої ще й світ білий не бачив. Ну, світ не світ, а його село то вже напевне. А може, і весь район.

Надумався Максим звести двоповерховий будинок. Бачив щось подібне на кольоровому фото в журналі — довго не міг очей одірвати. Перший поверх із дикого каменю, а над ним, по периметру на метр виступаючи, вже другий — з червоної цегли. І величезний балкон — не в бік вулиці, а на луг, на Сулу. Вийдеш, глянеш — вся краса, весь отой обшир безмежний тобі так у душу й хлюпне.

Іще й вікна як у храмі. Високі, вгорі заокруглені. Від чого будинок здається ще вищий. У небо націлений.

І димар стрімкий посередині. А на димареві вже півень…

Ні, не півень, півні он і так над димарями по всьому селу намозолюють очі. Наче з одного яйця. Торгував ними інвалід у Черкасах — клепав за шаблоном. Максимові ж захотілося чимось таким димар увінчати, щоб у кожного, хто мимо проходитиме, рот розтулявся од подиву.

Спершу надумався страуса. Намалював на папері, так і так приміряв — не підходить. Страус важко сидів на димареві, наче квочка на яйцях.

Перекинувсь думками на оленя. Уявив голову, рогами важкими увінчану, змалював майже півзошита — знову не те. Щось підказувало Максимові, що й птах заморський, і олень північний не приживуться на його димареві.

Мучився-мучився Максим, серед ночі навіть підхоплювався, аж одного разу наче блискавка пітьму освітила: кінь!

З дитинства кохався у конях. Дід Максимів був конюхом, тоді ще в колгоспі тримали цілий табун, і не було більшого щастя малому, коли дід брав його попід руки, одривав од землі та й садовив на коня найсмирнішого:

— Ану, Максиме, покажи, який ти козак!

Максим щосили хапався за гриву, грудочкою прикипав до широкої спини, боячись скотитися з верхотури додолу: земля була хтозна й де унизу. І страшно, і солодко, й щемко холодило у грудях, і хотілося вищати од захвату. Дід вів коня за повід од конюшні до водопою, і здавалось малому Максимові, що він уже пливе у повітрі, під самісіньке небо піднесений.

Максим днював-ночував на конюшні, а коли трохи підріс, то щоліта, під час канікул, ганяв разом із дідом на пашу коней. І так наловчився їздити верхи, що вже не боявся й стригунців необ’їжджених: скочить, прикипить до наче відлитої спини, свисне, вдарить п’ятами в боки — тільки вітер у розхристані груди, тільки тупіт шалений у вухах та порваний простір, що ошматтями ляга під копита.

Потім не стало ні коней, ні діда. Коней пожерли трактори та машини, дід помер од нудьги, од смертної туги за кіньми. Максим був уже підлітком, і дід, лежачи на