Читати книгу - "Небудь-де"

подбати про те, щоб якась дівчинка залишилася неушкодженою.

— Ви таки подбайте, містере Круп. Ніщо не має завдати їй шкоди. Дозволите будь-чому її скривдити — і ви глибоко мене розчаруєте. Зрозуміли?

— Так, — Круп ніяково засовався.

— Щось іще? — спитав Ізлінтон.

— Так, сер, — Круп кашлянув у долоню. — Пам'ятаєте маркіза де Карабаса?

— Звісно.

— Я так розумію, що на маркіза подібна заборона не розповсюджується?..

— Вже ні, — сказав ангел. — Просто захищайте дівчину.

Він витяг руку з води. Тепер у ній відбивалися лиш вогники свічок і ангел приголомшливої, бездоганно андрогінної краси. Ангел Ізлінтон підвівся й повернувся до внутрішніх покоїв очікувати невідворотного приходу відвідувачів.

— Що сказав? — спитав містер Вандемар.

— Сказав, містере Вандемар, що ми абсолютно вільні у виборі того, що робити з маркізом.

Вандемар кивнув.

— А сюди входить його болюче вбивство? — спитав він трохи педантично.

— Так, містере Вандемар, зваживши все ще раз, можу сказати, що входить.

— Це добре, містере Круп. Не хотілося б, щоб нам знову вичитували, — він подивився на скривавлений об'єкт, що висів над ними. — Тоді краще позбутися тіла.

Одне з передніх коліщат возика для товарів із супермаркету пищало і мало виразний потяг відхилятися вліво. Містер Вандемар знайшов цього металевого возика на зарослому травою острівці безпеки на дорозі коло шпиталю. Побачивши його, він зрозумів, що його розміри якраз дозволять везти в ньому тіло. Звісно, він міг нести те тіло й на плечі, але тоді міг би облитися його кров'ю чи іншими рідинами. А в нього ж був тільки цей один костюм. Тож він пхав возика з тілом маркіза де Карабаса тунелем для дощової води, і коліщатко без кінця пищало і тягло возика ліворуч. Містерові Вандемару хотілося б, щоб возика бодай трохи попхав містер Круп. Але містер Круп балакав.

— Знаєте, містере Вандемар, — казав він, — наразі я надто піднесений, надто щасливий, ба навіть безмежно й наласувано екзальтований, щоб жалітися, бурчати чи нарікати… не тепер, коли нам врешті було дозволено зробити те, що ми робимо найкраще…

Містер Вандемар змусив візка вдало увійти в особливо підступний поворот.

— Ви маєте на увазі вбити когось? — спитав він.

Містер Круп засяяв.

— Саме це я й маю на увазі, містере Вандемар, хоробра ви душе, блискучий і шляхетний чоловіче. Однак, ви вже мали вловити приховане «але», що никає під моїм щасливим, життєрадісним і бадьорим фасадом. Мацюпусінька досада, наче крихітний шматочок сирої печінки, що прилип усередині черевика. Ви, безперечно, казали собі: «Ох, не все гаразд у містера Крупа на душі. І я запрошу його зняти тягар із серця, розкрившись мені».

Містер Вандемар позважував трохи ці слова, поки виламував круглі залізні двері між дощовим колектором і тунелем каналізації й продирався крізь них. Тоді він затягнув слідом дротяного візка з тілом маркіза де Карабаса. А тоді, більш-менш упевнившись у тому, що не казав собі нічого подібного, мовив:

— Ні.

Містер Круп пропустив це повз вуха й продовжував:

— … а тоді, у відповідь на ваші вмовляння, я відкрив би вам, що гризе мене, я б зізнався, що серце мені ятрить необхідність ховати світло наших душ під ковпаком. Ми мали б повісити сумні залишки колишнього маркіза на найвищій шибениці Спіднього Лондона. А не викидати потайки, як спожитого… — Він замовк, підшукуючи точнішого порівняння.

— Пацюка? — почав гадати містер Вандемар. — Хвилястого папужку? Міхура?

Коліщатко візка і не думало вгавати.

Містерові Крупу не сподобалося нічого із запропонованого.

— Та облишмо, — сказав містер Круп. Перед ними відкрився глибокий канал, повний коричневої води. На поверхні тієї води виднілися бруднуваті клапті піни, використані презервативи, іноді — шматки туалетного паперу. Містер Вандемар зупинив свого візка. Містер Круп нахилився, підняв маркізову голову за волосся й зашипів йому на вухо: — Що скоріше ми закінчимо й забудемо цю справу, то щасливіший я буду. Є інші часи та інші місця, що зможуть запропонувати гідне застосування двом парам майстерних рук з душильною струною і філейним ножем.

Тоді він став рівно.

— Добраніч, милий маркізе. Не забувайте писати.

Містер Вандемар перекинув візка, і маркізове тіло випало з нього й шубовснуло у коричневу воду. А тоді, через те, що в містера Вандемара наросло почуття глибокої відрази до візка, він штовхнув до каналу і його, а потім дивився, як його відносить потоком.

Тоді містер Круп високо підніс свого ліхтаря й озирнув місце, де вони стояли.

— Сумно стає від самої думки, — сказав містер Круп, — скільки народу ходитиме вулицями нагорі й ніколи не пізнає краси цих колекторів, містере Вандемар. Цих соборів з червоної цегли у них під ногами.

— Майстерно зведених, — погодився містер Вандемар.

Вони розвернулися до коричневої води спинами й попрямували назад у тунелі.

— З містами як з людьми, містере Вандемар, — тонко спостеріг містер Круп. — Стан кишок надважливий для загального здоров'я.

Дуері повісила ключа на шию на мотузці, яку знайшла в одній з кишень своєї шкіряної куртки.

— Це не дуже безпечно, — сказав Ричард. Дівчина скорчила йому гримасу. — Але ж таки не безпечно, — сказав він.

Вона знизала плечима.

— Гаразд, — сказала. — Підберемо для нього ланцюжка, коли дістанемося ринку.

Вони йшли крізь лабіринт печер і глибоких, вирубаних у вапняку тунелів, що здавалися майже доісторичними.

Ричард загиготів.

— Чого смієшся? — спитала Дуері.

Він вискалився.

— Просто уявив маркізове обличчя, коли він дізнається, що ми дістали у братів ключа без його допомоги.

— Я впевнена, що в нього знайдеться напохваті щось сардонічне, — відповіла вона. — А тоді повернемося до ангела. Тією «довгою і небезпечною дорогою». Що б воно не значило.

Ричардові заманулося сказати: «Гадаю, це значить, що дорога буде довга й небезпечна», і він примусив себе змовчати. Натомість він замилувався малюнками на стінах печер. Каштанові, вохряні й сієнові штрихи зображали агресивних вепрів і полохливих газелей, кудлатих мастодонтів і гігантських лінивців: Ричардові здавалося, що цим малюнкам мало бути по кілька тисяч років, але коли вони звернули за ріг, він помітив намальовані в тому ж стилі зображення вантажівок, домашніх котів, легкових машин, і — на помітно менш поважному місці, неначе бачених лиш іноді й з далекої відстані — літаків.

Жоден з малюнків не розташовувався високо від землі. Ричард подумав, чи не були малярі расою підземних пігмеїв-неандертальців. У цьому дивному світі вони були такі ж імовірні, як і все інше.

— То де буде наступний ринок? — спитав він.

— Гадки не маю, — сказала Дуері. — Мисливице?

Та випірнула з тіні.

— Я не знаю.

Повз них у протилежному напрямку промчала якась маленька постать. Хвилинку по тому інша пара крихітних постатей вже бігла