Читати книгу - "Учта для гайвороння"

мусиш казати.» Якби вона не брехала Джофрі, його Королегвардія щоразу лупцювала б її до крові.

Після «Алісанни» співець замовк, і Санса змогла годинку перепочити. Але щойно перший промінь світанку постукав їй у віконниці, вона знову почула, як знизу догори поплив наспів «Туманного ранку», і негайно прокинулася. Насправді то була жіноча пісня — лемент матері на світанку після жахливої битви, на полі якої вона шукає єдиного сина. «Мати виспівує з туги за мертвим сином, — подумала Санса, — а Марільйон тужить за своїми пальцями та очима.» Слова пісні злітали, наче стріли, влучаючи в пітьмі просто в серце.

* * *

Чи стрічали мого хлопця, панство добре й знатне?

Мого сина, що волосся, мов каштан, брунатне?

Накажіть йому, хто стріне, щоб ішов до хати,

Де у Вендгороді милім плаче рідна мати.

* * *

Санса затулила вуха подушкою з гусячого пуху, щоб не чути решти, але марно. День настав, вона прокинулася, і князь Нестор розпочав свій шлях горою.

Великий підстолій та його супровід досягли Соколиного Гнізда добряче по обіді. Долина під ними сяяла золотом та черленню; здіймався вітер. Князь привів з собою спадкоємця, пана Альбара, також тузінь лицарів і два десятки стражників. «Стільки незнайомців.» Санса роздивлялася їхні обличчя з острахом і неспокоєм, питаючи себе, кого бачить: ворогів чи друзів.

Петир привітав гостей у чорному оксамитовому жупані з сірими рукавами, що пасував до вовняних штанів і додавав темної барви його сіро-зеленим очам. Поруч стояв маестер Колемон; ланцюг багатьох металів вільно теліпався на його довгій кощавій шиї. Хоча з двох чоловіків вищим був саме маестер, головну увагу привертав до себе пан наказний господар Долини. Скидалося на те, що всі свої звичні посмішки він відклав на інший день. Мовчки і поважно вислухавши, як Ройс представляє йому лицарів свого почту, Петир відповів:

— Вітаю шановне панство в сьому домі. Ви, певно, знаєте нашого маестра Колемона. А чи пригадуєте ви, князю Несторе, мою тілесну доньку Алейну?

— Авжеж.

Князь Нестор Ройс мав дебелу бичачу шию, груди як барило, чималу лисину, побиту сивиною бороду і суворий погляд незворушних очей. На знак вітання він схилив голову аж на піввершка.

Санса чемно присіла, надто злякана, щоб вимовити хоч слово — аби не ляпнути зайвого. Петир підняв її на ноги.

— Дорогенька, будь гарною дівчинкою — приведи князя Роберта до високої палати. Хай привітає гостей.

— Так, батечку.

Голос її пролунав тоненько і придушено. «Брехливий голос, — подумала вона, поспішаючи сходами та галереєю до Місячної Вежі. — Винуватий голос.»

Коли Санса увійшла до опочивальні, Гретхель та Мадді саме допомагали Робертові Арину влізти у штани. Князь Соколиного Гнізда знову плакав: очі його були червоні та подразнені, вії злиплися, ніс набряк і спливав юшкою. Мокра доріжка блищала під однією ніздрею, нижня губа скривавилася там, де він її кусав. «Князь Нестор не повинен бачити його таким» — подумала Санса розпачливо.

— Гретхель, дай-но мені балійку для вмивання. — Вона взяла малого за руку і повела до ліжка. — Чи добре спав цієї ночі мій Робчик-любчик?

— Ні, — пирхнув малий. — Не спав ані крихти, Алейно. Той знову співав, а мені замкнули двері! Я кликав, щоб мене випустили, але ніхто не прийшов. Хтось насмілився замкнути мене у опочивальні!

— Це він недобре вчинив.

Вмочивши м’якого рушника у теплу воду, Санса почала витирати хлопцеві обличчя… ніжно, дуже ніжно, бо якщо шкрябати Роберта надто грубо, на нього могла напасти трясця. Хлопчик був хворобливий і надзвичайно дрібненький для свого віку. Років йому було вісім, але Санса знала п’ятирічних, більших за нього.

Робертові губи затремтіли.

— Я хотів прийти спати з тобою.

«Та знаю, чого ти хотів.» Робчик-любчик здавна призвичаївся заповзати в ліжко до матері, аж доки вона не одружилася з князем Петиром. Відколи пані Ліза загинула, малий взяв за звичку блукати Соколиним Гніздом у пошуках інших постелей. Найбільше він уподобав Сансину… і саме тому вона попрохала пана Лотора Брюна замкнути його двері минулої ночі. Сансі було байдуже, якби Роберт тільки спав, але ж він завжди ліз ротом до її грудей, а коли починалися напади трясці, то намочував постіль.

— Князь Нестор Ройс прибув від Брами на зустріч з тобою, — повідомила Санса, витираючи Робертові під носом.

— Не хочу його бачити, — буркнув малий. — Я хочу слухати казку. Про Крилатого Лицаря.

— Опісля, — відповіла Санса. — Спершу ти маєш привітати князя Нестора.

— В князя Нестора бородавка! — писнув малий, викручуючись. Він дуже боявся людей з бородавками. — Мамуся казали, він така жахлива людина!

— Бідолашний мій Робчику-любчику. — Санса розгладила йому волосся. — Ти за нею сумуєш, я знаю. Князь Петир теж сумує, бо кохав її усім серцем так само, як ти.

Це була та сама брехня з добрих намірів. Єдина жінка, яку Петир колись кохав, була вбита Сансина мати. Він сам у цьому зізнався пані Лізі, перш ніж виштовхнути її крізь Місячні Двері. «Вона була навіжена і небезпечна. Вбила свого власного пана чоловіка і вбила б мене, якби Петир не прийшов на порятунок.»

Але про це Робертові знати було зайве — він-бо лише маленький хворобливий хлопчик, який так любив свою покійну матінку.

— Ось так, — мовила Санса, — тепер ти справжній вельможний володар. Мадді, принеси-но кирею панові князю.

Кирейка була ягнячої вовни, м’якенька і тепла, чудового лазурового відтінку, що пасував до вершкового забарвлення жупанчика. Санса огорнула Робертові плечі, скріпила поли срібною застібкою в подобі півмісяця і узяла хлопчика за руку. Цього разу Роберт пішов покірливо, без заперечень.

Висока палата стояла зачинена, відколи впала пані Ліза, і Санса почувалася моторошно, коли входила до неї знову. Палата була довга, урочиста, пишно оздоблена, і напевне комусь здавалася гарною, але Сансу в ній у кращому разі охоплювала холодна похмура тривога. Тонкі стовпи скидалися на рибячі кістки, сині прожилки у білому мармурі нагадували жили на ногах якоїсь древньої старої. Хоча в стіни було вмуровано півсотні срібних держаків, смолоскипів у них горіло хіба що тузінь, тому численні тіні танцювали на підлозі та збиралися калюжами у кожному кутку. Кроки відлунювали на мармурі; Санса чула, як вітер трусить Місячні Двері. «Не треба на них дивитися, — наказала вона собі, — бо ще трясця нападе, як на Роберта.»

З поміччю Мадді вона посадила Роберта на престол з оберіг-дерева, підклавши йому купу