Читати книгу - "Шістка воронів"

Інеж визначити, який темп буде достатнім, щоб подолати шахту сміттєспалювача й надійно закріпити мотузку, якою інші дістануться нагору.

Вони невпинно перевіряли знання одне одного щодо архітектури та процедур у Дворі, схему трьох воріт кільцевої стіни, збудованих навколо внутрішнього двору.

— Перший пропускний пункт?

— Чотири вартові.

— Другий пропускний пункт?

— Вісім вартових.

— Ворота в стіні?

— Четверо, якщо ворота не функціонують.

Вони, наче хор воронів, що зводить із розуму, лементували в Матаясових вухах: «Зрадник, зрадник, зрадник».

— Жовтий Протокол? — питав Каз.

— Заворушення в секторі, — відповіла Інеж.

— Червоний Протокол?

— Порушення закону в секторі.

— Чорний Протокол?

— Ми всі приречені? — припустив Джаспер.

— Тут немає про що говорити, — промовив Матаяс, натягаючи каптур щільніше, і потягнувся вперед.

Вони навіть змусили його продемонструвати, як б’ють різні дзвони. Це була необхідність, але Гелварові здавалося, що він наспівує, наче дурник:

— Дзень, бом, дзень, дзень, бом. Ні, зачекайте… Дзень, дзень, бом, дзень, дзень.

— Коли я розбагатію, — казав позаду нього Джаспер, — подамся кудись, де ніколи більше не побачу снігу. А ти що зробиш, Вілане?

— Точно не знаю.

— Думаю, тобі варто купити золотий рояль…

— Флейту.

— І давати концерти на баржі насолод. Можеш пришвартувати її просто навпроти таткового будинку.

— Ніна може підспівувати, — вставила свої п’ять копійок Інеж.

— Влаштуємо дует, — виправила її Ніна. — Татові доведеться переїхати.

Вона дійсно співала жахливо. Матаяс ненавидів той факт, що знає це, але не міг припинити зиркати на неї через плече. Нінин каптур упав на спину, і пишні хвилі волосся спадали на комірець.

«Чому я продовжую це робити?» — міркував Матаяс у припливі розчарування. На кораблі це теж траплялося. Він наказував собі не дивитися на неї, а далі помічав, що очі шукають дівчину серед інших.

Це було дурнею — вдавати, що вона не бентежить його думок. Вони з Ніною вже йшли цією територією разом. Якщо його розрахунки правильні, їх викинуло на берег за кілька миль від того місця, де став на якір «Феролінд». Усе почалося з бурі, і якоюсь мірою ця буря ніколи не вщухала. Ніна ввірвалася в його життя з вітром і дощем і змусила його світ закружляти. Він і досі не відновив рівноваги.

* * *

Шторм налетів невідомо звідки, хитаючи корабель, наче іграшку, серед хвиль. Море гралося, поки йому не набридло, а потім затягло судно з хитросплетінням мотузок, вітрил і людей, що не припиняли кричати, під воду.

Матаяс пригадує, яка темна була вода, яка жахливо холодна, яка мовчазна її глибина. Наступне, що він пам’ятає, — як випльовує солону воду, спазматично дихаючи. Хтось поклав руку йому на груди, і вони разом розтинають воду. Хоча холод був нестерпний, але тепер йому якось удавалося із цим боротися.

— Прокидайся, ти, нікчемна горо м’язів, — чітка фієрданська, чиста, вишукана, наче розмовляє шляхтич. Матаяс повернув голову й був шокований, побачивши, що молода відьма, котру вони впіймали на південному узбережжі Мандрівного Острова, тримає його й щось бурмоче собі під ніс равканською. Він знав, що вона не справжня каелянка. Якимось чином їй удалося звільнитися від пут і клітки. Кожна його частинка запанікувала, і, якби він був менш нажаханим чи закляклим, почав би боротися.

— Рухайся, — повторила вона фієрданською, задихаючись. — Святі, чим вони тебе годують? Ти важиш, як добрячий віз сіна.

Дівчина важко борсалася, загрібаючи за обох. Вона врятувала йому життя. Чому?

Він сіпнувся в її руках, відштовхнувся ногами, щоб поплисти вперед. Матаяс здивувався, коли почув, як дівчина тихенько схлипнула.

— Дякувати святим, — сказала вона. — Пливи, ти, велетенський йолопе.

— Де ми? — ошелешено запитав хлопець.

— Не знаю, — видихнула вона, і Матаяс почув жах у її голосі.

Він штурхнув відьму геть.

— Ні, — крикнула вона. — Не відпускай!

Але він грубо відштовхнув її, розриваючи обійми. Коли хлопець вислизнув із її рук, холод поглинув його. Біль був різким і раптовим, кінцівки стали млявими. Вона користувалася своїми ненормальними чарами, щоб зігрівати його. Він потягнувся до дівчини крізь темряву.

— Дрюсе! — покликав він, присоромлений жахом у своєму голосі. Це було фієрданське слово на позначення відьми, але він не знав її імені.

— Дрюскеле! — гукнула дівчина, і наступної миті Матаяс відчув, як його пальці зачепилися за неї в чорній воді. Він схопився міцніше й притягнув її до себе. Її тіло не здавалося теплим, але щойно вони доторкнулися, біль відступив від його власної плоті. Хлопця охопили вдячність і різка зміна почуттів.

— Нам потрібно знайти землю, — видихнула дівчина. — Я не можу плисти й змушувати обидва наші серця битися.

— Я плистиму, — відповів дрюскеле. — Ти… Я плистиму. — Він притиснув дівочу спину до своїх грудей, охопивши своїми руками її тіло так само, як хвилину тому вона тримала його, наче дівчина йшла під воду. А вона таки йшла, вони обоє йшли чи скоро підуть на дно, якщо спершу не замерзнуть до смерті.

Він спокійно відштовхувався ногами, намагаючись не витрачати забагато енергії, але вони обоє знали, що це намарне. Корабель був не дуже далеко від твердої землі, коли налетів шторм, але зараз стало темно. Можливо, вони пливли до узбережжя, а можливо, навпаки — у відкрите море.

Крім їхнього дихання, хлюпання води й гуркоту хвиль, не було жодного іншого звуку. Він продовжував рухатися — хоча, можливо, вони просто пливли по колу — а вона допомагала їм дихати. Хто першим із них здасться, Матаяс не знав.

— Чому ти врятувала мене? — запитав нарешті.

— Не витрачай даремно енергію. Не розмовляй.

— Чому ти зробила це?

— Тому що ти людське створіння, — кинула дівчина розгнівано.

Бреше. Якщо вони виберуться на берег, їй, щоб вижити, знадобиться фієрданець — хтось, хто знає цю землю, хоча було зрозуміло, що вона знає мову. Звичайно, вона знала. Усі вони, шахраї та шпигуни, спеціально натреновані, щоб полювати на таких, як він, на людей, котрі не мають цього протиприродного дару. Вони були хижаками.

Матаяс продовжував відштовхуватися ногами, але м’язи стомилися, і він уже відчував, як повільно насувається холод.

— Уже здалася, відьмо?

Гелвар відчув, як струснулося її виснаження, і кров знову ринула до пальців на руках і ногах.

— Я притримуюся твого темпу, дрюскеле. Якщо ми помремо, тобі доведеться йти в наступне життя з тягарем.

Він навіть злегка посміхнувся. Їй точно не бракувало внутрішнього стержня. Це було очевидно, навіть коли дівчина сиділа в клітці.

Так вони й провели ту ніч, глузуючи одне з одного, коли хтось слабшав. Вони знали лише море, кригу, випадковий сплеск, котрий міг бути хвилею чи чимось голодним, що рухалося до них під водою.

— Дивись, — прошепотіла відьма, коли на