Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

лікареві й пані Блайт позичені в них книжки.

Вона вздріла їхні перестрашені лиця й навісні погляди. Розмарі збагнула, що їх охопив великий, пекучий, реальний жах, і байдуже, що спричинило його. Однією рукою вона пригорнула Карла, а другою — Фейт. Уна сама наскочила на неї, судомно вчепившись пальцями в її сукню.

— Діти, любі, що сталося? — запитала Розмарі. — Що налякало вас?

— П-п-привид Генрі В-в-воррена, — процокотів зубами Карл.

— Привид Генрі Воррена? — здивувалася Розмарі, котра ніколи не чула оповіді, пов’язаної зі старим домом Бейлі.

— Так, — істерично схлипнула Фейт. — Отам… на огорожі… ми його бачили… він ліз до нас…

Розмарі провела трьох напівбожевільних від страху дітей до інглсайдського ґанку. Гілберт і Енн пішли з дітьми в Дім Мрії, проте на порозі їх зустріла Сьюзен, кощава, розважлива й зовсім не схожа на привида.

— Що тут за веремія? — спитала вона.

І знову діти переповіли свою страшну історію. Тим часом Розмарі мовчки й лагідно пригортала всіх трьох.

— То, очевидячки, була сова, — незворушно виснувала Сьюзен.

Сова! Опісля такого малі Мередіти вже не могли вважати Сьюзен розумною жінкою.

— Воно було більше за цілий мільйон сов, — ридав Карл. О, як він невдовзі соромився цих своїх сліз! — І воно лізло огорожею… лізло, як Мері сказала… хотіло вхопити нас. Хіба сови лазять?

Розмарі обмінялася поглядами зі Сьюзен.

— Певно, вони побачили щось жахливе, — припустила вона.

— То я піду погляну, — спокійно озвалася Сьюзен. — Діти, не плачте. Хай що ви бачили, то не привид. Що ж до сердешного Генрі Воррена — він був би радий тихо спочити в могилі, коли вже там опинився. Він не схотів би вертатися, будьте певні. Панно Вест, якщо ви лишитеся тут і вгамуєте їх, я піду розвідаю, що там сталося.

І Сьюзен рушила в Долину Райдуг, відважно прихопивши вила, що стояли побіля паркана на заднім дворі, де лікар Блайт ворушив сіно вдень. Вила — то, звісно, не вельми помічна зброя проти привидів, та все ж вони часто-густо додають сміливості. Сьюзен не побачила нічого підозрілого в Долині Райдуг. Жодних білих прибульців не видно було в тінистім, геть зарослім бур’янами старім саду Бейлі. Сьюзен несхитно перетнула його й постукала держалном вил у двері маленького будиночка, де мешкала пані Стімсон із двома доньками.

Тим часом в Інглсайді Розмарі Вест цілком утішила пасторських дітлахів. Ті досі ще плакали від потрясіння, але кожному вже сяйнула перша цілюща підозра, що вони страхітливо пошилися в дурні. Після повернення Сьюзен діти остаточно в цім переконалися.

— Ну, я вже знаю, що то був за привид, — похмуро вишкірилася добра служниця, сідаючи в крісло-гойдалку з хустинкою замість віяла в руці. — Стара пані Стімсон лишила два простирадла в саду: розклала на тиждень попід модриною, щоб відбілити на сонечку. Огорожа там низька й трава чистіша. А нині саме пішла забирати. У руках мала в’язання, тож завдала їх на плече — аж раптом упустила шпицю. Мушу сказати, вона так її й не знайшла, але спочатку шукала в траві, коли це попри неї промчало троє дітей із таким криком, немовби хтось їх ужалив. Її, бідолашну, це так налякало, аж вона ні зрушити з місця не спромоглася, ні проказати хоч слово — припала до землі, сердега, поки за ними слід прохолов. Назад ледве додибала. Тепер її знай ліками напихають. Серце в неї й без того плохе… вона боїться до осені не оклигати.

Юні Мередіти пекли раку від сорому, здолати який їм не допомогло навіть розуміння й співчуття Розмарі. Вони тихенько подалися додому і, зустрівши коло хвіртки Джеррі, покаялися в мимовільній шкоді. Відтак на наступний ранок вирішили призначити збори виховного клубу.

— Правда ж, панна Вест була сьогодні дуже хороша? — запитала Фейт в Уни, уклавшись до ліжка.

— Так, — визнала Уна. — Шкода, що жінки змінюються, коли стають мачухами.

— Я не вірю в це, — віддано заперечила Фейт.

Розділ 31

Карл спокутує провину

— Я не розумію, за що нас карати, — набурмосилася Фейт. — Ми не зробили нічого лихого. Як ми могли не злякатися? І татові це не зашкодить. Це сталося випадково.

— Ви повелися, як боягузи, — відказав Джеррі із презирливим осудом. — І не намагалися подолати страх. Тому вас треба покарати. Усі глузуватимуть з вас, а це ганьба для родини.

— Аби ти знав, як нам було лячно, — здригнулася Фейт. — Тоді зрозумів би, що ми вже й без того покарані. Я нізащо не хотіла би знов пережити таке.

— Ти й сам утік би, якби побачив, — промимрив Карл.

— Від бабці із простирадлом! — пирхнув Джеррі. — Хехе-хе!

— Воно не було схоже на бабцю! — крикнула Фейт. — То було просто щось біле й велике, і воно лізло в траві, достоту так, як Мері Ванс розповідала про привид Генрі Воррена. Легко тобі сміятися — дивися, щоб на кутні не засміявся, коли й сам у таке вскочиш. Ну, то як нас треба покарати? Я думаю, що це несправедливо, але виносьте свій вирок, пане суддя Мередіт.

— Я гадаю, — насупився Джеррі, — що Карл винен більше, ніж ви. Він перший завдав ноги на плечі — проте ж він хлопець, який мав захистити вас, дівчата, від будь-яких небезпек. Правда, Карле?

— Мабуть, так, — присоромлено мовив Карл.

— Гаразд. Ось твоє покарання: сьогодні ти до опівночі просидиш сам на цвинтарі — на могилі Єзекії Поллока.

Карл здригнувся. Цвинтар був розташований неподалік старого саду Бейлі. Випробування здавалося тяжким, але хлопець палко бажав змити із себе ганьбу й довести, що він усе-таки не боягуз.

— Нехай, — рішучо погодився Карл. — А як я довідаюся, що вже північ?

— Почуєш бій годинника з вікон бібліотеки. І затям: не покидати цвинтаря аж до останнього удару. А ви, дівчата, цілий тиждень не їстимете варення до чаю.

Фейт і Уна спантеличилися. Карлове покарання, суворе, хоч і порівняно нетривке, здавалося легшим за їхню тижневу покуту. Сім днів їсти глевкий хліб тітки Марти без бодай краплі рятівного варення! Проте у виховнім клубі не було заведено ухилятися від покарань. Дівчата якомога розважливіше примирилися зі своєю планидою.

Того вечора всі лягли спати о дев’ятій, окрім Карла, який умостився чувати на могилі Єзекії Поллока. Уна прийшла побажати йому доброї ночі. Серденько її боліло від співчуття.

— Ох, Карле, тобі дуже страшно? — прошепотіла вона.

— Анітрохи, — вдавано відважно мовив Карл.

— Я не засну до самої опівночі, — пообіцяла Уна. — Якщо тобі стане самотньо, поглянь отуди, де наше вікно, і знатимеш, що я там — лежу й думаю про тебе. Так буде