Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

двадцять хвилин. І це разом із триразовим кружлянням кварталом в пошуках стоянки. Ми зайшли туди, і мало не відразу, як я зачинила за ним двері, Вілл сказав, що всі роботи жахливі. На моє запитання «чому?» він відповів, що коли я не бачу цього, він навряд чи спроможеться мені пояснити. Від походу в кіно довелося відмовитися після того, як персонал, виправдовуючись, сказав нам, що ліфт не працює. Усе інше вимагало більше часу та організації. Скажімо, щоб піти поплавати, треба було зателефонувати в басейн заздалегоди, попрохати Натана вийти на роботу понаднормово тощо. А коли ми діставалися до місця, Вілл, як у випадку з басейном, міг рішуче відмовитися заходити всередину (тоді це був розважальний центр), і нам нічого не лишалось, як сідати десь на автостоянці й у тиші попивати з термоса гарячий шоколад.

Увечері наступної середи ми поїхали послухати співака, на концерті якого Вілл колись був у Нью-Йорку. Це була хороша поїздка. Він надзвичайно зосереджено слухав музику. Більшість часу, здавалося, Вілл був повністю відсутній, ніби якась його частина боролася з болем, спогадами чи похмурими думками. Але музика все змінювала.

Наступного дня ми їздили на дегустацію вина. То була частина рекламної акції, яку виноградарі проводили у винарнях. Мені довелося пообіцяти Натанові не напоїти Вілла. Я підносила йому кожен келих, аби він понюхав, тож він знав, яке вино, ще до того, як куштував його. Я справді намагалася не фиркати, коли він спльовував його в свою склянку (це здавалося дуже смішним). Урешті він подивився на мене з-під лоба й сказав, що я ще зовсім дитина. Власник крамниці спершу був страшенно збентежений, коли побачив у себе чоловіка в інвалідному візку, та потім лиш чудував та дивував: він сів і почав відкорковувати інші пляшки, обговорюючи з Віллом регіон і сорт винограду. А я тим часом блукала сюди-туди, роздивляючись етикетки, й навіть трохи знудилася.

— Ну ж бо, Кларк. Ходи повчишся трохи, — казав Вілл, запрошуючи мене сісти поруч із ним.

— Я не можу. Мама сказала мені, що плюватися неввічливо.

Двоє чоловіків подивились один на одного так, наче я божевільна. І все-таки він не завжди плювався. Я за ним спостерігала. Решту дня він був підозріло говіркий, легко сміявся й став навіть войовничішим, ніж звичайно.

Дорогою додому ми їхали через ту частину міста, де нечасто бували, і, коли стояли в заторі, я роззиралася й побачила салон тату та пірсингу.

— Завжди мріяла про татуювання, — сказала я.

Треба було здогадатися, що не можна таке говорити в присутності Вілла. Він не збирався чесати язиком, а одразу схотів дізнатися, чи в мене є тату.

— Ой… Не знаю. Я все думаю, що інші скажуть.

— Чому? Що б вони сказали?

— Мій батько ненавидить їх.

— Скільки ж тобі років?

— Патрик також їх ненавидить.

— І він ніколи не робить нічого, що тобі може не сподобатись.

— У мене може статися напад клаустрофобії. Я можу передумати одразу, щойно зроблю.

— Тоді видалиш лазером, хіба ні?

Я подивилася на нього в дзеркало заднього виду. Його очі були веселі.

— Ну, давай, — сказав він. — Що ти хочеш?

Я зрозуміла, що всміхаюся.

— Я не знаю. Не змію. І не ім’я.

— А я думав, що серце з написом «мама».

— Обіцяєш не сміятися?

— Не можу, ти ж знаєш. О Боже, ти ж не збираєшся зробити індійське прислів’я санскритом чи щось таке? «Що не вбиває мене, робить сильнішою».

— Ні. Я б хотіла бджолу. Маленьку чорно-жовту бджілку. Вони мені подобаються.

Він кивнув, ніби це було цілком розумно.

— І де б ти її наколола? Чи я не маю права запитати?

Я знизала плечима.

— Не знаю. На плечі? На стегні?

— Пригальмуй, — сказав він.

— Чому? Усе нормально?

— Просто зупинися. Он є місце. Подивися, ліворуч від тебе.

Я зупинила машину на узбіччі й озирнулась на нього.

— Тоді ходім, — сказав він. — Більше на сьогодні планів нема.

— Куди далі?

— У тату-салон.

Я розсміялась.

— Так. Справді.

— Чому ні?

— Ти справді ковтав, замість випльовувати?

— Ти не відповіла на моє запитання.

Я повернулась до нього. Він був серйозним.

— Я не можу просто піти й зробити тату. Так просто.

— Чому ні?

— Тому що…

— Тому що твій бойфренд скаже «ні». Адже тобі все одно доведеться бути хорошою дівчинкою, навіть у двадцять сім років. Бо це дуже страшно. Давай, Кларк. Живи трохи. Що тобі заважає?

Я дивилася на фасад тату-салону попереду. На дещо брудному вікні світилися великі неонові серця та обрамлені світлини Анжеліни Джолі й Міккі Рурка.

Раптово мої роздуми порушив голос Вілла.

— Гаразд. Я зроблю, якщо ти зробиш.

Я повернулася до нього.

— Ти зробиш татуювання?

— Якщо це переконає тебе, лише один раз вибратися зі своєї маленької коробочки.

Я заглушила двигун. Ми сиділи, слухаючи як він стихає та як глухо хурчать машини поряд.

— Це майже назавжди.

— Не «майже».

— Патрику це дуже не сподобається.

— Ти постійно так кажеш.

— І ми можемо захворіти на гепатит від брудної голки. І померти повільною, жахливою, мученицькою смертю. — Я повернулась до Вілла. — Вони, мабуть, не зможуть зробити це прямо зараз. Давай не зараз.

— Мабуть, ні. Сходімо просто й перевірмо.

За дві години ми вийшли з тату-салону, мій гаманець став на вісімдесят фунтів легшим і поверх мого стегна, де чорнило ще не висохло, красував хірургічний пластир. Художник сказав, що малюнок відносно невеликий, а це означало, що тату можна зробити й розфарбувати за одне відвідання… Є! Я з тату. Або, як скаже Патрик, зі шрамом на все життя. Під білою пов’язкою був якийсь товстий джмелик, вибраний з каталогу, що його нам запропонував майстер. Я була майже в істериці від збудження. Увесь час тягнулася, щоб зазирнути під пов’язку, поки Вілл не сказав мені заспокоїтись, щоб нічого не пошкодити.

У салоні, як не дивно, Вілл був спокійним і щасливим. Ніхто на нього не звертав уваги. Майстри сказали, вже працювали з квадриплегіками, що пояснювало легкість, із якою вони бралися до діла. Татуювальники були здивовані, коли Вілл сказав, що відчуває голку. Шість тижнів тому вони закінчили розмальовувати параплегіка, який захотів зробити собі ілюзію механічної ноги.

Майстер з плагом[23] у вусі відвів Вілла в сусідню кімнату і з допомогою мого татуювальника поклав його на спеціальний стіл, так, що крізь відчинені двері я бачила його гомілки. Чути було, як двоє чоловіків бурмотіли та сміялися гудінню голки для татуювання, а запах антисептика подразнював мої ніздрі.

Коли голка вперше вп’ялася в мою шкіру,