Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

нарвали чи мандрівні морські однороги, яких так багато в північних водах; річ у тім, що стріляти в них з палуби неможливо — заважають хвилі, — а от згори стріляти просто чудово.

Капітан Сліт залюбки змальовує найдрібніші деталі свого воронячого гнізда; однак, попри те, що він довго й ретельно описує свої досліди з малим компасом, якого він тримав нагорі, аби уникнути помилок, викликаних, за його словами, «місцевим тяжінням», яке впливає на нактоузні магніти, — помилок, спричинених горизонтальною близькістю цвяхів, гвинтів та заклепок у палубі корабля, а на «Торосі» — ще й тією обставиною, що серед членів екіпажу було забагато ковалів-п'яниць, — коротко кажучи, хоч капітан Сліт, з усією його мудрістю та освіченістю, багатослівно розводиться про «нактоузний нахил», «азимутні спостереження» та «допустимі похибки», сам він, капітан Сліт, добре знає, що був не настільки заглиблений у свої роздуми про силу магнітного тяжіння, щоб не зважати на тяжіння повної фляги, яка зручненько вмостилася в цьому воронячому гнізді просто поруч з ним. І тому, хоч взагалі я поважаю і навіть люблю цього хороброго, чесного і освіченого капітана, мені здається, що з його боку негаразд замовчувати заслуги тієї фляги; адже вона була його вірним другом і розрадником, коли він у вушанці та рукавицях займався математикою на своїй верхотурі за десять сажнів від полюса.

Та коли в Південних морях китобійці не мають таких зручностей, як капітан Сліт і його Гренландська флотилія, вони, натомість, мають перевагу в погоді; над південними водами панує справжня благодать.

Коли підходила моя черга змінити чатового, я зазвичай починав дуже повільно підніматися по вантах, затримувався на марсі, щоб перемовитися словом із Квіквегом чи ще з кимось, хто спускався мені назустріч, потім піднімався ще трохи вгору, потім, неквапно перекинувши ногу через марса-рей, окидав поглядом усе водне пасовисько, а тоді вже поволі прибував до місця призначення.

Тут я мушу зняти тягар із душі, зробивши щире зізнання: я був поганеньким чатовим. Та і як я міг, лишившися наодинці із собою у такій височіні, де думки течуть вільно й щедро, де таїна всесвіту безроздільно володіла мною, — як я міг суворо дотримувати закон китобійця: «Пильнуй і повідомляй про все на палубу!»

Я мушу також щиро попередити вас, власники нентакетських кораблів! Стережіться наймати на ваші промислові кораблі блідих юнаків з високим чолом і запалими очима, юнаків, які схильні поринати в недоречні роздуми, юнаків, які виходять у море з Федоном[165], а не Боудичем[166] у голові. Стережіться їх, чуєте! Адже для того, щоб уполювати кита, його треба спершу побачити, а цей юний філософ-платонік зі своїми запалими очима десять разів обведе вас навколо земної кулі і не збагатить вас жодною пінтою спермацету. І не думайте, що це зайва пересторога. Адже за наших часів китобійний промисел є притулком для багатьох романтичних, меланхолійних і мрійливих юнаків, які, відчуваючи відразу до клопіткого сухопутного існування, шукають розради в дьогті та ворвані. Можливо, десь на щоглі якогось китобійного корабля, якому не пощастило, стоїть Чайльд-Гарольд і розчаровано промовляє:

Хай линуть вдаль твої буремні хвилі,[167]

Хай тисяча мисливців-кораблів

Даремно ралить твій безмежний простір.

Часом трапляється, що капітани дають нагінки цим задумливим юним філософам, звинувачуючи їх у тому, що їм «начхати» на успіх плавання, що їм незнайоме благородне славолюбство, а їхнє потаємне бажання — не побачити кита. Та ці нагінки — марна річ: адже в юних філософів поганий зір, вони недобачають, тож навіщо їм напружувати зорові нерви? А свої театральні біноклі вони залишають удома.

— Чуєш, ти, викрутню, — якось сказав гарпунер одному з таких юнаків. — Ми вже три роки плаваємо, а ти ще не підняв жодного кита! Коли ти стоїш нагорі, кити трапляються рідше, ніж зуби в курки.

Може, вони й справді не трапляють на очі, а може, навпаки, аж кишать поблизу; але цей задумливий юнак, заколисаний хвилями та мріями, поринає в таке дрімотне заціпеніння неясних, невиразних роздумів, що врешті-решт перестає відчувати самого себе; таємничий океан у нього під ногами здається йому образом глибокої, блакитної, безмежної душі, яка єдиним подихом надихає природу і людину; і все незвичайне, ледь видиме, летке і прекрасне, що ховається від його зору, будь-який плавець невидимої підводної істоти, що майне над хвилями, здається йому лише втіленням тих невловимих думок, які у своєму невпинному польоті на мить торкаються наших душ. У цьому дрімотному замилуванні твоя душа прагне до свого первісного лона; вона розпливається в часі й просторі, наче розвіяний пантеїстичний прах Кренмера[168], і лине до кожного з берегів нашої земної кулі.

І в тобі вже немає життя, окрім того, яким наділяє тебе сонна хитавиця корабля, що сам отримав її від моря, а море — від незбагненних божих припливів і відпливів. Та лише спробуй у цьому сні, у цій мрії ледь ворухнути рукою чи ногою, спробуй розтиснути пальці, і ти знову з жахом відчуєш самого себе. Ти летиш у Декартовому просторі[169]. І можливо, колись опівдні, у світлий, сонячний полудень, коли повітря таке прозоре, ти із судомним криком зірвешся і полетиш вниз головою у тропічне море, щоб зникнути в його лагідних хвилях назавжди. Пам'ятайте про це, ви, пантеїсти![170]

Розділ 36

На юті

Входить Ахаб; потім — усі інші.

Якось уранці, невдовзі після пригоди з люлькою, Ахаб за своїм звичаєм піднявся на ют одразу ж після сніданку. Тут о цій годині прогулюються капітани — так само, як на суходолі дехто після сніданку прогулюється в саду.

Його важкі кістяні кроки гупали по палубі, яка, наче геологічний пласт, уся була поцяткована круглими ямками — слідами цих незвичайних кроків. Якби ви насмілилися уважно роздивитися його зморшкуватий, Гулястий лоб, то ви б і на ньому побачили такі самі сліди — сліди невсипущої, невтомної, самотньої думи.

Але цього ранку ямини в нього на лобі здавалися ще глибшими, ніж завжди, і сліди його неспокійних кроків ще глибше відбивалися на палубі. Ахаб так захопився своєю думкою, що при кожному з його звичних поворотів — біля грот-щогли і біля нактоуза — наче було видно, як ця думка повертається разом з ним і крокує далі; вона так заволоділа ним, що здавалася внутрішнім відбитком його зовнішніх рухів.

— Поглянь-но, Фласку, — прошепотів Стабб, — курчатко прокльовується. Ще трохи — й вилупиться.

Минуло кілька годин. Ахаб то сидів у каюті, замкнувши двері, то походжав по палубі з тією ж несамовитою