Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

голий. Він перейшов зал повільно,

гадаючи, що так менше дратуватиме ампутованих. Але він бачив, як вони дивились йому вслід. Мутциг прошкандибав за ним до самих дверей.

— Заходь іще, — сказав він у тьмяно освітленому коридорі. — Сьогодні тобі не поталанило. Узагалі ж ми веселіші.

Гребер вийшов на вулицю. Наближався вечір. Несподівано Гре-бером знову оволодів страх за Елізабет. Цілий день він тікав від нього. Але тепер, у цьому непевному світлі, страх, здавалося, знову з усіх кутків виповзав на нього.

Він пішов до Польмана. Старий відчинив йому зразу. Очевидно, він когось чекав.

— А, це ви, Гребере, — сказав він.

— Так. Я вас довго не затримаю. Я лише хочу дещо спитати.

Польман впустив його.

— Заходьте. Краще, коли ви не стоятимете під дверима. Людям не треба знати…

Вони увійшли до кімнати, в якій горіла лампа. Гребер почув сві-«жий дим від сигарет. Польман не мав у руках сигарети.

— Що ви хотіли в мене спитати, Гребере?

Гребер озирнувся довкола.

— У вас тільки одна кімната?

— Чому це вас цікавить?

— Може статися, що мені треба буде сховати на кілька днів одну людину. У вас можна?

Польман мовчав.

— Її не розшукують, — додав Гребер. — Я хотів би знати це лише про всяк випадок. Можливо, в цьому й не буде потреби. Я боюся за одну людину. А може, я це собі просто уявляю.

— Чому ви прийшли з цим до мене?

— Я більше нікого не знаю.

Гребер і сам не розумів, чому він прийшов. Він бажав тільки одного: про всякий випадок знайти притулок.

— Хто це?

— Дівчина, з якою я хочу одружитися. Батько її в таборі. Я боюсь, що її теж заберуть. Вона не зробила нічого поганого. А може, я просто перебільшую небезпеку.

— Ні, це не перебільшення, — відповів Польман. — Краще бути обережним, ніж потім каятись. Можете розраховувати на цю кімнату, якщо вона вам буде потрібна.

Гребер відчув тепло й полегшення.

— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.

Польман усміхнувся. Він раптом здався Греберові не таким старим і немічним, як раніше.

— Дякую, — ще раз сказав Гребер. — Я сподіваюся, що кімната мені не знадобиться.

Вони стояли біля полиць із книгами.

— Візьміть собі, що хочете, — щиро запропонував Польман. — Інколи це допомагає пережити тяжку мить.

Гребер похитав головою.

— Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жорстокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?

— Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.

— Мабуть.

Польман подивився на Гребера.

— Ви хочете одружитися?

— Так.

Старий дістав із полиці якусь книжку.

— Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут немає чого читати: тут лише малюнки, самі малюнки. Часто, коли я не в змозі читати, я цілу ніч розглядаю малюнки. Поезія і малюнки — вони завжди зі мною, поки в лампі є гас. А потім, у темряві, залишається тільки молитва.

— Так, — промовив Гребер невпевнено.

— Я багато про вас думав, Гребере. Про вас, а також про те, що ви мені недавно сказали. На це немає відповіді. — Польман замовк, потім тихо додав: — Є тільки одне: треба вірити. Вірити. Що ж нам іще лишається?

— У що?

— У Бога. І в добро, що живе в людині.

— А ви ніколи в ньому не сумнівалися? — запитав Гребер.

— Чому ж, — відповів старий. — Навіть часто. А то хіба я міг би вірити?

Гребер вирушив до фабрики. Знявся вітер, і розкошлані хмари пропливали над самими дахами. Через площу в напівтемряві марширував взвод солдатів. Кожен ніс під рукою пакунок. Вони йшли на вокзал, щоб виїхати на фронт. «Я теж міг би бути серед них», — подумав Гребер. Перед розбитим будинком він побачив темну липу, і раптом його плечі, м’язи сповнило те саме відчуття життя, яке повернулось до нього, коли він побачив цю липу вперше. «Дивно, — промайнуло в нього. — Мені шкода Польмана, а він безсилий допомогти мені. Але щоразу після зустрічі з ним я відчуваю життя дедалі глибше».

19

— Ваші папери? Зачекайте хвилинку. — Службовець зняв окуляри й поглянув на Елізабет. Потім поважно підвівся і зник за дерев’яною стінкою, що відділяла його віконце від великого залу.

Гребер подивився йому вслід і озирнувся. Дорога до виходу була забита людьми.

— Іди до дверей, — сказав він тихо. — Чекай там. Коли побачиш, що я скидаю кашкета, негайно біжи до Польмана. Ні про що не турбуйся, біжи негайно, а я прийду потім.

Елізабет завагалася.

— Іди! — повторив він нетерпляче. — Можливо, цей старий козел когось покличе. Не варто ризикувати. Чекай надворі.

— Може, він просто хоче ще щось довідатись про мене.

— Буде видно. Я йому скажу, що тобі стало недобре і ти на хвилину вийшла на повітря. Іди, Елізабет!

Він стояв біля віконця і дивився їй вслід. Вона обернулася і посміхнулась. Потім зникла в натовпі.

— Де фрейлейн Крузе?

Гребер повернув голову. Службовець уже стояв на місці.

— Вона зараз прийде. Усе гаразд?

Службовець кивнув.

— Коли ви маєте намір одружуватись?

— Якомога швидше. У мене вже лишилося мало часу. Моя відпустка майже закінчилась.

— Ви можете одружитися відразу, якщо хочете. Папери готові. Для солдатів усе робиться швидко й просто.

Гребер побачив у руках чоловіка папери. Службовець усміхався. Гребер відчув, що сили покидають його. Несподівано йому стало душно.

— Усе влаштовано? — запитав він і скинув кашкета, щоб витерти з обличчя піт.

— Так, — підтвердив службовець. — А де ж фрейлейн Крузе?

201

Гребер поклав кашкета на віконце. Спробував знайти поглядом Елізабет. Зал був переповнений людьми, і він її не бачив. Потім помітив на віконці свій кашкет. Він забув, що це був сигнал небезпеки.

— Одну хвилинку, — швидко сказав він. — Я її зараз приведу.

Він квапно почав пробиратися між людьми, сподіваючись наздогнати Елізабет на вулиці. Але коли підійшов до виходу, то побачив, що вона спокійно стоїть біля колони й чекає.

— Слава Богу, ти тут! — зрадів він. — Усе гаразд, Елізабет.

Вони повернулися назад. Службовець передав Елізабет папери.

— Видочка медичного радника Крузе? — поцікавився він.

— Так.

Гребер затамував подих.

— Я знав вашого батька, — сказав службовець.

Елізабет здивовано звела на нього погляд.

— Вам що-небудь відомо про нього? — спитала вона за мить.

— Не більше, ніж вам. Ви про нього нічого не чули?

— Ні.

Чоловік надів окуляри. У нього були водянисто-блакитні короткозорі очі.

— Сподіватимемось на краще. — Він подав Елізабет руку. — На все