Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

не вбили Кохання поцілунками. Вони підживляли його відмовою, підгарячали, аж воно геть розривалося від жаги. І вогнекрилий струнограй віяв над ними своїми гарячими крильми, доки вони ледь не вмлівали. То була правдива любовна нестяма, і вона тривала, не спадаючи, а все зростаючи, тижні й місяці.

Так вони жадали й мліли в солодкій муці, в розкішній агонії, і жодні коханці не зазнавали ще доти й не зазнають ніколи таких сильних почуттів.

Та ось одного дня сонні боги прокинулися з дрімоти. Підвели голови і глянули на чоловіка й жінку, що поглумилися з них. І чоловік та жінка одного ранку подивились одне одному в очі й зрозуміли: чогось уже нема. Нема того, вогнекрилого. Він відлетів потиху, вночі, від їхнього аскетського столу.

Вони подивились одне одному в очі й відчули, що їм байдуже. Жадання вмерло. Розумієте? Жадання вмерло. А вони навіть не поцілувалися. Ні разу, ані єдиного разу не поцілувалися. І Кохання зникло. Ніколи вже їм не жадати, не горіти знову. Не лишилося їм нічого — ні трепету, ні млості, ні розкішної муки, ні тьохкання в серці, ні зітхань, ні пісень. Жадання вмерло. Вмерло вночі, на холодному, самотньому ложі, а вони навіть не бачили, як воно відлітало. Вони прочитали те лише в очах одне в одного.

Хоча боги й недобрі, але вони часто бувають милосердні. Вони покотили по столі кістяну кульку й загребли весь банк. І лишилися за столом тільки чоловік та жінка, що дивились одне одному в холодні очі. А невдовзі він помер. Ото й було милосердя богів. Марвін Фіск помер за тиждень по тому — ви ж пам’ятаєте ту нещасливу пригоду. А в її щоденнику, писаному в той час, я прочитав через багато років ось ці рядки з Мітчела Кенерлі:

О, чи була година хоч одна,

Щоб, мігши, ми не цілувались?

— Який глум! — вигукнув я.

А Каркінес, при червоному світлі від каміна чистий Мефістофель у вельветовій блузі, вп’яв у мене свої чорні очі:

— А ви кажете — виграли… Ото така ваша людська думка! Я вам розповів, як воно було, а я знаю. Вони виграли так, як і ви виграєте серед оцих ваших пагорбів.

— А ви, — спитав я запально, — ви, з вашими оргіями чуттів, у ваших навісних містах, у ваших ще навісніших розвагах — сподіваєтесь виграти?

Він повільно похитав головою:

— Коли ви з вашим тверезим буколічним життям програєте, це ще не означає, що я маю виграти. Ми ніколи не виграємо. Нам тільки здається так іноді. Але то просто невеличка ласка, що вділяють нам боги.

ВІДСТУПНИК

Ось до роботи я встаю,

О боже, силу скріпи мою!

Як нині мертвий я впаду,

Хай буде труд мій до ладу.

Амінь.

— Джонні, вставай! Зараз мені вставай, а то їсти не дам!

Ця погроза не вплинула на хлопця. Він уперто чіплявся за сон, за жадане забуття, як ото людина, що снить, чіпляється за своє сновиддя. Кволо зціпивши кулаки, він безсило, конвульсійно заштурхав ними наосліп. Штурхани ті замірялося на матір, але вона, видимо звична до того, ухилялась і далі торсала його за плече.

— Відчепи-ись!..

Той крик, що почався, здушений, десь у глибинах сну, здійнявся відразу до гнівного репету, а тоді завмер, спав до невтямкого скигління. То був якийсь нелюдський зойк, мов лемент пропащої душі з пекельного вогню, повний безмежного протесту й муки.

Одначе мати не зважала. Ця жінка з сумними очима й утомленим обличчям давно вже звикла будити хлопця отак, мусивши робити це день у день. Вона вхопилася за укривало й почала стягати з хлопця; але той, покинувши махати кулаками, розпачливо вчепився в нього і весь посунувся, скрутившися клубком, аж у ноги ліжка, а розкрити себе не дав. Вона тоді взялася витягати постіль із-під нього. Хлопець опинався; мати цупила щосили і, бувши важча, таки зрушила сінника, а з ним і хлопця, що інстинктово держався постелі, ховаючись так від прикрого холоду в кімнаті.

Він з’їхав на самий край ліжка, і здавалося, що ось-ось бебехнеться додолу головою. Але в ньому вже заблимала свідомість. Він випростався і на мить завис на краєчку, ледь-ледь не падаючи, а тоді таки спустив з ліжка ноги. Мати враз ухопила його за плечі й струсонула. Він ще раз ширнув кулаками перед себе, тепер уже сильніше й твердіше, та воднораз і очі йому розплющились. Мати підпустила його. Хлопець прокинувся.

— Гаразд уже, — буркнув він.

Мати вхопила лампу й подалася до дверей, лишивши його в темряві.

— Гляди, спізнишся — вивернуть, — ще кинула вона через плече.

Темрява йому не вадила. Убравшись, він вийшов на кухню. Хода в нього була на диво важка, як на такого худого, щуплявого хлопчака. Ноги він аж волік, мовби затяжкі йому, і те видавалося дуже химерним, бо ж вони були в нього тонкі, як скіпки. Підсунувши до столу продавленого стільця, він сів.

— Джонні! — гримнула мати.

Хлопець схопився й, ані слова не кажучи, пішов до зливальниці. Вона була масна й брудна. З дірки гидко смерділо. Але він не звертав на те уваги. Для нього то була цілком натуральна річ, що зливальниця смердить, а на мило поналипала всяка гидота з помиїв і воно погано милиться. Та не дуже він і силкувався намилитись. Нарешті хлюпнув кілька разів у обличчя холодною водою з-під крана — і квит. Зубів він не чистив, ба й зроду не бачив зубної щітки і навіть узагалі не чув, що є на світі люди, здатні на таку несосвітенну дурницю — чистити зуби.

— Хоч би раз на день сам надумався вмитись, — дорікнула мати.

Придержуючи на кавнику розбиту покришку, вона наливала каву в дві філіжанки. Джонні змовчав: за це мати сварила його щодня і в цьому єдиному була невблаганно тверда. «Хоч раз» на день він неодмінно повинен був умитися. Джонні втерся брудним, мокрим, подертим рушником, і на обличчі йому позоставались волокнинки.

— Якби ж то ми жили не в такій далечі,— мовила мати, сідаючи до столу. — Я все пантрую, як ліпше. Ти сам знаєш. Але ж тут комірного на цілий долар менче, це тобі не абищиця, та й простірніш воно. Ти сам знаєш.

Джонні як і не слухав. Він уже чув те все багато разів. Думки материні товклися в тісному колі, і вона день у день нарікала, що погано їм жити так далеко від фабрики.

— Долар — це ж харчів скільки, — озвався хлопець