Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

той блазень Джордж міг прозвати його Піратом, — сама вона вважає, що в ньому є шик.

Ця заява про шик Босіні викликала сенсацію. Проте Форсайтів вона не переконала. Вони охоче погоджувалися, що Босіні «непоганий з лиця», але хіба можна твердити, що в чоловікові з гострими вилицями й дивними очима, який носить фетровий капелюх, є шик? Це тільки зайвий раз доводило, що екстравагантна Вініфред ладна ганятися за всякою новиною.

Було саме те незабутнє літо, коли екстравагантність увійшла в моду, коли навіть земля стала екстравагантна, — пишно цвіли каштани, і від квітів лилися найсолодші пахощі; троянди красувалися в кожному садку, небо вночі Не могло вмістити всіх зірок, а закуте в іскристий панцер сонце цілісінький день підносило над парком свій мідний щит, і люди поводилися дуже дивно — снідали й обідали надворі. Ніхто ще не бачив такої сили кебів і карет, що нескінченним потоком котили через мости над мерехтливою річкою, везучи тисячі заможних людей в зелений затишок Буші, Річмонда, К'ю і Гемптон-Корта. Майже кожна родина, що прагнула показати свою належність до класу власників карет, хоч раз того року з'їздила подивитися на каштани в Буші або проїхалась під іспанськими каштанами в Річмонд-парку. Вони поволі їхали алеями, оповиті хмарою куряви, збитої їхніми екіпажами, і з великосвітською байдужістю поглядали на великих повільних оленів, що вистромлювали свої розлогі роги з гущавини папороті, яка обіцяла на осінь коханцям найзатишніші притулки. І раз по раз, коли їх огортала хвиля п'янких пахощів каштанового цвіту й папороті, вони казали одне одному: «Ох, серденько! Який чудесний запах!»

І липа того року цвіла, як ніколи, рясно, кожне дерево стояло наче облите медом. Коли сідало сонце, на розі лондонських площ духмяніли пахощі ще солодші за той мед, який брали бджоли, — пахощі, що будили незбагненні жадання в серцях Форсайтів та подібних до них, — всіх, хто після обіду втішався прохолодою в затінку садів, від яких тільки вони одні мали ключі.

І ті жадання примушували їх спинятися біля огорнених сутінками клумб, примушували їх без кінця озиратись, наче кохані їх чекали — чекали тієї хвилини, коли в гущавині погасне останній промінь світла.

Якесь невиразне співчуття, породжене пахощами липового цвіту, сестринське бажання побачити все на власні очі, надія довести правдивість своїх слів, що «в тому немає нічого серйозного», чи просто непереборне того літа бажання з'їздити до Річмонда спонукали матір маленьких Дарті (Публіуса, Імоджен, Мод і Бенедикта) написати невістці такого листа:

«30 червня

Люба Айріні!

Я чула, що Сомс вирушає завтра до Генлі й там заночує. Чому б нам не розважитися трохи — зберімося невеличким гуртом і поїдьмо до Річмонда. Запросіть містера Босіні, а мене супроводитиме молодий Фліппард.

Емілі (вони називали матір Емілі — це вважалося дуже шикарним) дасть нам карету. Я заїду по вас і по вашого кавалера о сьомій.

Ваша любляча сестра Вініфред Дарті

Монтегю каже, що обіди в «Короні й скіпетрі» цілком пристойні».

Монтегю було друге, значно відоміше, ім'я Дарті; перше було Мозес; чого-чого, а світськості йому не бракувало.

Вініфред стало на заваді чимало перешкод — куди більше, аніж того заслуговували її добрі наміри. Перш за все молодий Фліппард відповів:

«Люба місіс Дарті! Страшенно шкодую. Не маю ані хвилинки вільної.

Ваш Огастес Фліппард».

Залагодити справу, підшукавши когось іншого, було вже пізно. По-материнському спритна й вигадлива Вініфред звернулася до чоловіка. Вдача в неї була рішуча, хоч і терпелива, про що свідчили її різко окреслений профіль, біляве волосся та гострі зеленкуваті очі. Вона майже ніколи не розгублювалась, а коли й розгублювалась на хвилину, то завжди примудрялась викрутитися з неабиякою для себе вигодою.

Дарті теж почував себе переможцем. Еротик не здобув ланкашірського кубка. Цей прославлений кінь, що належав одному з магнатів бігової доріжки, який потайки поставив проти нього кілька тисяч, навіть не стартував. Сорок вісім годин після цієї катастрофи були найгірші в житті Дарті.

Джеймсів образ стояв у нього перед очима і вдень і вночі. Чорні думи про Сомса чергувалися з слабенькими проблисками надії. Увечері в п'ятницю він добряче напився, — так йому було прикро. Але в суботу зранку переважив інстинкт біржового ділка. Позичивши кілька сотень, які він нізащо не спромігся б віддати, Дарті поїхав у місто й поставив їх усі на Концертіну, що брала участь у Солтаунському гандикапі.

Снідаючи з майором Скротоном у «Айсіумі», він похвалився, що цей єврейчик Натане підказав йому надійну конячину. Треба ризикнути. Він у такій скруті, що далі вже нікуди. Якщо не пощастить… ну що ж, доведеться старому труснути гаманцем!

Пляшка Поль-Рожера, яку він вихилив для відваги, ще дужче роздмухала його презирство до Джеймса.

Йому пощастило. Концертіна прийшла перша, випередивши інших на голову — страшний був ризик! Але, як висловився Дарті, — кому щастя, тому й доля!

Він не заперечував проти поїздки до Річмонда. За все він платитиме сам! Айріні йому дуже подобалась, і йому хотілося зав'язати з нею ближчі стосунки.

О пів на шосту з Парк-лейн прийшов служник і повідомив: місіс Форсайт дуже жалкує, але один із коней кашляє!

Вініфред не збентежила ця нова невдача, і вона одразу послала на Монпельє-сквер малого Публіуса (йому вже минув сьомий) у супроводі гувернантки.

Вони поїдуть кебами й зустрінуться в «Короні й скіпетрі» о 7.45.

Довідавшись про це, Дарті дуже зрадів. Це краще, аніж їхати, сидячи спиною до коней! Він не проти того, щоб покататися з Айріні. Дарті гадав, що вони заїдуть на Монпельє-сквер і він пересяде до Айріні.

Почувши, що зустріч призначена в «Короні і скіпетрі» і що йому всю дорогу доведеться сидіти разом з дружиною, він насупився й промимрив, — кеб, мовляв, їде з біса повільно.

Вони вирушили о сьомій, і Дарті запропонував кебменові піти з ним у заклад, що той не довезе їх до Річмонда за три чверті години.

Дорогою чоловік і дружина тільки двічі перемовилися словом.

Дарті сказав:

— Ото скривиться містер Сомс, коли почує, що його жіночка їздила гуляти разом із містером Босіні!

Вініфред відповіла:

— Не мели дурниць, Монті!

— Дурниць! — повторив Дарті. — Ти не знаєш жінок, моя люба!

Вдруге він тільки запитав:

— Який у мене вигляд? Мабуть, обличчя трохи одутле? Джордж любить таке шампанське, що після нього в голові гуде.

Він снідав з Джорджем Форсайтом у Геверснейка. Босіні й Айріні уже чекали на них. Вони стояли біля великого вікна, що виходило на річку.

Того літа вікна були відчинені цілий день і