Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Давайте, Анжеліко, швидше, а то пізніше комарі нас на морі заїдять! — сказав я басом, і вона пішла зі мною.
В домі інженера
Обабіч дощаного місточка бовтались на причалі човни. Ліка нагнулась і клацнула ключем, відмикаючи замок на ланцюгу.
— Стрибайте! — скомандувала вона, підтягаючи човен до причалу.
Недовго думавши, я напружив ноги і стрибнув. Як тільки підошви зустріли гратчасте дно, клятий тузик захитався так, що я мало не випав за борт.
— Візьміть круг, Ліко! — почулося згори.
Це крикнув черговий матрос Товариства рятування на водах. Він стояв на місточку в самих трусах та в кашкеті-капітанці з білим прапорцем на околиші. На мускулистих грудях матроса висів на ланцюжку свисток.
— А навіщо, Колю? — сказала Ліка, відштовхуючись веслом од причалу. — Я гадаю, мій гідальго вміє плавати. Та, зрештою, в разі чого, я і сама врятую його, без круга.
— Як знаєте! — Матрос усміхнувся. — А в разі чого, сигнальте. — І він кинув круг назад на причал.
Нахмурившись, прислухався я до цієї розмови. Моя сусідка в усьому хоче показати свою зверхність надо мною! І в цій фразі, кинутій матросу, теж звучав презирливий натяк, що я не вмію плавати і, як кошеня, піду на дно, якщо вона не підхопить.
Анжеліка легко перебирала веслами, і берег усе віддалявся від нас. Причал здавався звідсіля уже зовсім маленьким, як два сірники, складені літерою «Т» і прилиплі до берега.
— Дайте, я трохи погребу!
— Рискніть, — згодилась Анжеліка, і ми помінялися місцями.
Багряна куля сонця, що падало кудись ліворуч, за Керч, осліпила мене і забарвила дивно спокійну воду бухти в яскраво-цегляний колір. Я занурив весла глибоко у воду і одним поштовхом подав човен уперед. Він взяв праворуч, але весло вирвало кочет. Ще б трохи і — кочет потонув би в морі.
— Я вірю, Василю, що ви силач, але навіщо ж човен ламати? Загрібайте легко, мовби знехотя, від нудьги. І тузик швидше піде.
І справді, тільки-но я зменшив зусилля і перестав занурювати лопати весел глибоко в воду, човен поплив по поверхні бухти, як плаский камінець, кинутий з берега, лишаючи за рулем ніжний тремтячий слід.
— Беріть ледь-ледь лівіше. На хвилеріз!
— Ви туди хочете?
— А ви ні?
— Далеко ж!
— Ви не знаєте ще, що таке «далеко»! Якби це ми з вами на косу зараз відправились, проти ночі, — інша справа. А хвилеріз — рукою подати.
Порт з півкруглими пакгаузами лишився вже позаду. І майже зразу ж за сигнальним дзвоном його останнього молу відкрились високі гранітні глиби хвилеріза.
— А таки справді близько! — згодився я. — Версти дві буде?
— Півтори.
Незвичний до весел, кожного разу напружуючись, я стискав губи. Вигляд у мене, напевно, був неприродний. Тепер моя сусідка, анітрохи не соромлячись, розглядала мене просто у вічі, з дуже близької відстані.
— А знаєте, Василю, у вас погляд — наче доторк. Як у лейтенанта Глана! — несподівано сказала вона.
— Це ще що за тип? — буркнув я.
— Це улюблений герой одного скандінавського письменника. Лейтенант Глан ховався від нещасливого кохання в лісі, жив у глухій хатинці і, щоб досадити коханій дівчині, послав їй в подарунок голову своєї собаки…
— Дикун якийсь! — кинув я. — Справжня людина не буде від людей тікати.
— Не від людей, а від нещасливого кохання! Йому цивілізація набридла.
— Все одно! — сказав я, уже зарані зненавидівши самітника. — А скажіть, який погляд у вашого Тритузного? Теж «як доторк»?.
Не уловлюючи іронії в моєму запитанні, Анжеліка охоче відповіла:
— Погляд звичайний, зате удар гарматний! Жаль, що ви не встигли на матч з Єнікале. Ото була гра! Зюзя бив з центра поля і звалив м’ячем воротаря. Наші уболівальники просто верещали від захоплення.
— Овва! — навмисно зухвало сказав я, налягаючи на весла. — Ми грали одного разу з молодіжною Бердичева, а Бобир захищав ворота. Двох наших захисників підкували, а на Сашка троє гравців кинулись, на відкритого воротаря! І ви думаєте що? Пропустив Сашко м’яч?.. Затримав! Правда; довелося мені одному ворожому півсередньому нападаючому по пиці зацідити за те, що ніжку підставив. Суддя спинив гру і видав Бердичеву пенальті. З одинадцяти метрів! І знову Сашко м’яч не пропустив, а той мерзотник пішов з поля з побитою пикою!
— Ой Василю, Василю, треба вам навчитися хорошого тону… — повчально сказала Ліка. — Коли б ви знали, як мене шокірують оці ваші слівця! Юнак ви приємний, а висловлюєтесь часом, як мужик неотесаний.
Перш за все я не знав тоді, що означає хитромудре слово «шокірувати». Але коли б навіть не сказала вона його, уже самий її холодно-повчальний тон розсердив мене. І я сказав зухвало:
— «Неотесані» революцію робили, це вам годилося б знати!
Анжеліка не знайшла що відповісти чи не захотіла продовжувати цю розмову.
Багряний віночок погасаючого сонця виглядав над поверхнею моря, забарвлюючи воду тривожним кольором пожежі.
За нами море стало вже густо-чорне і маслянисте. Воно нечутно зітхало, відбиваючи останні рожеві бліки сонця, що заходило, і тінь від хвилеріза, що падала до портового молу.
Легко і недбало поправляючи волосся, Ліка сказала:
— Бунація!
Я знизав плечима, даючи знати, що не розумію цього слова.
— Бунація — це такий спокійний стан моря, як оце зараз. Цілковитий штиль. Більше за все я люблю море отаким.
— Мені здавалось, навпаки, що ви любите шторм. Ви тоді стрибнули з драбинки просто в розбурхане море.
— Я виросла біля моря і не можу дня прожити, щоб не купатися. Це стало моєю звичкою. Але більше за все на світі поважаю «спокій, тишу. І щоб кішка муркотала поряд… Сидіти у гойдалці і гладити тихенько кішку. А в неї в шерсті ледь-ледь потріскує електрика… Що може бути ще краще? Чудово!
Слухати таке — і не обуритися?! Я сказав:
— Та це ж міщанство! Ви ще не починали жити, а вже вас тягне до спокою.
— Ого-го! — Ліка примружилась. — Тишко починає показувати кігтики. Дуже цікаво! Я не знала, що ви такий суперечник. Мої залицяльники слухають мене звичайно без заперечень.
«Одначе яке нахабство! Хто їй дав право мене до своїх залицяльників зараховувати?»
— Ні, серйозно, Василю, грішна я: люблю посумувати наодинці, забутися від життєвої суєти, піти в царство мрій…
І Ліка несподівано заспівала м’яким, приємним голосом:
… В сірім домику на околиці,
В сірім домі нудота жила…
— Особливо взимку, — говорила вона далі, — коли настає та година, коли день ще не пішов і бореться з ліловими присмерками, я люблю бути сама і розмовляти з тугою… Вона виходить нечутно із-за портьєри,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.