Читати книгу - "Мати все"

миті викине і не озирнеться. І Платон не врятує: пані й від нього відірве з м’ясом. Пані – ворог. Пані треба боятися і… дурити, щоб і не підкопалася. А Рая навчена. Рая в п’яної мамки копійки з кишені так ловко вигрібала, що та й не помічала – тільки потім товкла: «Де гроші?», а Рая їй: «Пропила ж…»

Іветта Андріївна Вербицька сиділа на краю ліжка, пояснювала: Платону необхідно було пересвідчитися в Раїній цноті, хай це не бентежить дівчину, бо тепер весілля точно буде. Рая слухняно кивала, витирала кулачком сльозу, відводила очі. Весілля? Скоріше б те весілля! Після весілля Рая перетне цілий усесвіт і з усім своїм мотлохом переїде до Платонової кімнати. Замок у дверях змінять. Щоб ніхто…

Тринадцятого січня зранку запрошений стиліст без вагань уклав довгу Раїну косу високою хвилею: Іветта наказала. Нянька допомогла надягти гарну весільну сукню, причепила фату так, як того хотіла Іветта, і Рая стала схожою на недозрілу іспанську інфанту з картини Веласкеса. Стояла посеред рожевої кімнати, куди за задумом Іветти повинен був зайти Платон із квітами й обручками. На душі – хура страхів і сподівань, в очах – повезе ту хуру, не зупиниться.

До кімнати ввірвалася юрба: Платон у шикарному костюмі, Стас із Лідою, Іветта сяє, нянька хреститься. Квіти, гомін. Квіти надто духмяні, ніби женуть геть.

– Раю! Зараз ми підпишемо якісь папери і ти будеш моєю, – сказав Платон.

– Добре, – прошепотіла насторожено, ніби ще слово – і все зіпсує, і все щезне, і знову закине її у злиденний хутір поблизу Петрівки. Зиркнула на пані: не розсердилася?

Іветта по-хазяйськи йшла рожевою кімнатою, керувала:

– Зараз ми вип’ємо шампанського! Працівниця загсу приїде за годину, тож ми маємо час порадіти за Платона і Раєчку в родинному колі, а потім…

– Навіщо їм тут розписуватися? – здивувався Стас. – У загсі краще. Більш урочисто. Така подія…

Іветта завмерла.

– Знаєте, молодий чоловіче… – не договорила.

– Хочу в загс! – сказав Платон.

– Їдьмо! – задьористо вишкірився Стас. Усміхнувся Іветті: – Ви з нами?

Ліда перелякано зиркнула на Платонові ноги – босий! Заспішила до Стаса.

– Стасе, ти не розумієш…

– Взувайся, Лідо, – так недобре прошепотів Стас, що Ліда лише кивнула, побігла до передпокою. На матір і не глянула – страшно.

За мить посеред рожевої кімнати лишилися ошелешені Іветта Андріївна й Ангеліна. Нянька перелякано дивилася на скам’янілу хазяйку і поворухнутися не сміла. Порожня тиша гула, вимагала звуків. Знадвору загуркотів двигун «тойоти». Ангеліна зірвалася, побігла до вікна.

– Поїхали! – ніби прорвало. – Хай Бог милує, що буде?

– Стіл накривай, – люто прошипіла Іветта.

Година рання. Загс порожній. У величезному, обкладеному пістрявим гранітом холі мерзлі пальми в діжках і штатний фотограф у жмаканому піджаку – ночував тут чи що?

– Фото і відеозйомка. Недорого.

– А де розписують? – розсміявся Стас. – Чи ви тут усі спите й досі? Молодята чекають! Музику давайте. Мендельсона! Чи Шнітке.

З урочистої зали у хол визирнула сувора жіночка з яскравим макіяжем, у довгій, схожій на професорську мантію, хламиді.

– Що за неподобство? Припиніть галасувати. До початку робочого дня ще десять хвилин. І ви не перші.

– Розписуйте! – вигукнув Стас. – У нас надзвичайні обставини. Так, Платоне?

– Я… змерз, – прошепотів Платон.

Ліда смикнулася від хвилювання, згадала люті мамині очі. Треба будь-що поставити ті закарлючки на документах, бо мама вб’є! Зірвала з плеча шубу, кинула на холодну гранітну підлогу, підштовхнула брата:

– Стань на шубу, Тохо. Зараз уже…

Платон узяв за руку бліду од відчайдушного страху Раю, поставив на шубу. Став поруч.

– Тобі тепло?

– Так…

– Тоді зігрій мене, – обійняв, притис до себе. – Ти мене відчуваєш?

Стас вразився: красиво! Як же красиво! Занервував.

– Гей люди!? Куди йти? – стукав у двері урочистої зали.

– Кімната підготовки до ритуалу ліворуч, – мляво підказав фотограф, наче мова йшла про кремацію.

Стас уже біг до кімнати підготовки, рвучко розчахнув двері:

– Тут тепло, Платоне! – крикнув через весь холодний гранітний хол. – Гайда!

Зазирнув у кімнату і закляк: біля вікна стояв його найкращий товариш Олежка у звичайних джинсах і вовняному светрі під шию. Обіймав Лідину колежанку Зоряну.

– Опаньки! – не втримався Стас. – А ви що тут робите?

– Одружуємося, – розсміявся Олег.

До кімнати ввійшли молодята, а за ними Ліда завмерла на порозі:

– Не вірю…

Зоряна розсміялася, подалася до Ліди. Обійняла.

– Пані Лідо… Дякую, дякую… А ви… Сподіваюся, не розлучатися сюди прийшли?

– Чекай, Зорянко… Вітаю, але ж… Ти ж зовсім не знаєш Олега!

– Я його відчуваю, – сказала Зоряна чисто як Лідин божевільний брат.

І на хвилину всі забули про молодят. Стас сміявся, плескав товариша по плечу – оце утнув так утнув! А як оті холостяцькі принципи? Ліда ошелешено розглядала щасливу Зоряну, ніби намагалася запам’ятати – яке воно, те щасливе обличчя.

Платон узяв Раю за руку і сказав:

– Ходімо шукати, де нам раді.

Рая завмерла і не сказала «добре».

– Ходімо? – спитав Платон, ніби випробував.

– Добре, – видушила з себе. Одруження вкотре несподівано перетворювалося на нездійсненну мрію. А чорт із ним! Аби поряд…

І вони дременули б, та до кімнати забігла жіночка у хламиді, зарепетувала:

– Скоріше, скоріше! Де паспорти? Хто свідки?

Про свідків забули всі, та Стас уже керував:

– Спокійно! Ми з Лідою будемо свідками в Олега і Зоряни, а Олег із Зоряною свідками у Платона і Раї.

Як завалили всім кагалом до урочистої зали – жіночка у хламиді ледь розібралася кому казати: «А тепер молодий на знак любові та вірності поцілує молоду». Здається, усі підряд цілувалися. Стас дивився, як Олег цілує Зоряну, як Платон усміхається блідій Раї і веде долонею по високій хвилі, на яку перетворилася чудова дівоча коса, рвучко пригорнув Ліду, припав до її вуст, а, коли врешті відірвався, вона прошепотіла те, що він прагнув почути всі ці дні після свінґерського раю:

– Не покидай…

До квартири Вербицьких повернулися на двох машинах. Іветта не бачила. Каменем сиділа у кріслі-троні, не відводила погляду від дверей порожньої Платонової кімнати, наче все життя – коту під хвіст, бо син пішов, однаково пішов, не вберегла, не розгледіла небезпеки. Дезінфікатор. Убити… Убити.

– Ой Мати Божа! – зарепетувала від вікна Ангеліна. – Хвала Богові, повернулися. Усі живі-здорові. Сміються. Папірцем розмахують. Окрутили. Усе гаразд, Іветто Андріївно! Та й не самі. Їй-богу, ще когось за собою у хату тягнуть!

Іветта Андріївна видихнула, ніби запустила заклякле серце, рвучко підхопилася – все в нормі.

– Скільки?

– Ще двоє. Чоловік і жінка.

– Два чисті прибори на стіл. Крісла. Швидше!

Розкішну вітальню заполонила галаслива юрба, Дезінфікатор люб’язно відрекомендував Іветті Олега з Зоряною: