Читати книгу - "Джури козака Швайки"

а чому ж ти мені одразу про це не сказав?

- Бо ти був зайнятий. А потім дивлюся - щось ти дуже кирпу того… дереш. Ну, й вирішив ото трохи тебе провчити.

Якусь мить Вирвизуб дивився на Охріма і не знав, як йому бути. Чи то розлютитися за такі слова, чи то не зважати. Врешті махнув рукою і розреготався.

- А таки провчив би! - вигукнув він. - Молодець, Швайка, не дав осоромитися старому товаришеві. Ну ж бо, Охріме, ставай поруч та будемо дивитися далі, що за люди до нас прийшли!

І ніхто не помітив, як Швайка тихцем відійшов від гурту. Спинився над рікою, мовби збирався плюснути води в обличчя, і щез за кущами. Разом з ним так само непомітно щезло трійко козаків - Горихвіст, Кандиба і Коломієць. І, звісно, приставучий, як реп’ях, джура Грицик.

А Санько стояв і ковтав сльози. Він же так сподівався, що Швайка і його візьме з собою в розвідку! Бо ж збиралися вони пробратися за татарський кордон.

Проте Швайка був невблаганний.

- Я за тебе перед пам’яттю діда Кудьми відповідаю, - сказав він. - А тут справа небезпечна. Мало що може статися. То ж не дмися на мене, Саньку, як миша на крупу. І не плач. Настане ще й твій час, хлопче…

ПО ТАТАРСЬКОМУ СЛІДУ

Більше як тиждень ніхто нічого не чув про Швайку та його супутників. Вирвизуб з Остапом уже почали не на жарт хвилюватися.

- Чи не трапилося, бува, чого з Пилипом? - раз по раз перепитували вони один одного. Потім дружно переводили погляд на Санька. - А що ти скажеш, хлопче?

Санько не знав, що відповісти на це запитання. Щось у його душі віщувало, ніби над Швайкою та його товаришами нависла смертельна небезпека. Але яка - збагнути не міг. Та й ніхто, навіть з найбільших ворожбитів, того не знав би. Навіть дід Кудьма, аби був живий.

- Їм дуже тяжко, - оце і все, що міг відказати Санько на запитання Вирвизуба з Остапом.

- Та вже ж важко, - згоджувався Остап. - А кому зараз легко?

Він усе ще не міг повірити, що Санько може передбачити те, що звичайній людині і не снилося.

На восьмий день на обрії з’явилися густі дими. Це свідчило про появу татарської орди. А під вечір на змиленому коні прилетів Грицик. А з ним Барвінок і Горихвіст.

- Татари пішли за Сулу! - прохрипів Грицик і важко сповз з коня. Він ледве тримався на ногах. Не кращий вигляд мав і його дорослий супутник.

- Здається, вже пройшли, - додав Горихвіст і надовго припав до ковша з водою.

- А де ж вас так довго носило? - обурився Вирвизуб. - Чом раніше не прилетіли?

- Тому, що татари нас вистежили, - відказав Горихвіст, відриваючись від ковша. - Перекрили дорогу до Дніпра.

- А Швайка що?

- Тягає татарів за собою по степу. Розумієте, позаминулого ранку ледь вибралися ми з байраку, де ночували, аж глядь - татарський роз’їзд. Чоловіків з тридцять, не менше. Вони б нас, може, й не помітили, якби Кандиба не ловив гав.

- Еге ж,- втрутився Грицик. - Став стовпом і стоїть. Ми вже знову повернулися до байраку, а він усе ще татарів розглядав. Вони теж його помітили і кинулися у наш бік. То Швайка наказав нам з Барвінком пробиратися яругами до вас, а сам сказав, що візьме татар на себе…

- Взяв, та не всіх, - додав Горихвіст. - П’ятірко ординців побачили, що ми відділилися, й подалися слідом. І навряд чи ми б сюди дісталися, якби не Барвінок.

- А що він зробив? - втрутився Демко Манюня.

- Зачаївся в кущах, коли татари почали наздоганяти нас, і кинувся на переднього. І знову щез. Доки татари кричали щось про вовкулаків, ми знову відірвалися від них. А ще Швайка велів передати, що обдурили його ординці, як малу дитину. Все тинялися по степу малими кошами, а потім злилися в одну орду і погнали до Сули. Хлопці ледве встигли дими запалити…

Наступного дня з’явився й Швайка, геть змарнілий і чорний від пилюки. Кандиби й Коломійця з ним не було. Що з тими трапилося, ніхто не питав. І так усе було зрозуміло.

- Скільки їх пішло за Сулу? - запитав дід Кібчик Швайку.

- Тисяч з десять буде, - ні на кого не дивлячись, відказав Пилип. - Повів їх Саїд-мурза.

Про Саїда-мурзу козаки вже чули. В татарському степу не було ординця, лютішого за нього. Після його набігів у засульських селах лишалася пустка. Усе спалював Саїд-мурза, навіть тинів за собою не лишав.

Вирвизуб заскрипів зубами.

- Шкода, - сказав він. - Шкода, що ми їх не встигли перехопити.

- Облиш, Штефане, - сказав дід Кібчик. - Їх десять тисяч, а нас скільки? Добре, коли з тисячу набереться. Та й то лише триста кінних.

- Я їх б’ю, - похмуро відказав Вирвизуб. - Я їх не рахую.

- І даремно. Тут, бачиш, розтопче орда нашого брата кіньми і не помітить.

- На біса ж ми тоді зібралися? - вибухнув Вирвизуб.

Швайка мовчав. Він почувався винним.

- Кинь, Штефане, - суворо повторив дід Кібчик. - Сам же знаєш, навіщо. Тільки ж це треба з розумом робити. Коли вже не вдалося тих песиголовців перехопити у зручному для нас місці, то треба підстерегти їх, коли повертатимуться, і встромити вила в бік.

- То інша справа, - повеселішав Вирвизуб. - От тільки б знаття, якою дорогою вони повертатимуться. Гей, Пилипе, ти це знаєш? - звернувся він до Швайки.

Проте той не відповів. Він спав.

Проспав Швайка до вечора. А коли прокинувся, знову рушив у степ. З собою взяв лише Барвінка.

- Не варто гуртом у степу гуляти, - сердито від казав він Остапові, коли той запропонував йому у поміч своїх найметкіших хлопців. - Узяв уже одних і більше не хочу…- і так глипнув на Горихвоста, що той мимоволі зіщулився.

По тому Швайка відвів убік Вирвизуба і діда Кібчика й сказав:

- Звістки пересилатиму через Барвінка. А він приходитиме до Санька, бо ж знає його найкраще. Добре я кажу, сіренький? - звернувся він до вовка.

Барвінок весело змахнув хвостом: мовляв, що ж тут незрозумілого?

Грицик почувався найнещаснішою людиною на острові. Це ж вперше за стільки часу Швайка не взяв його з собою!

- Не можна, - сказав він Грицикові. - Розумієш, доведеться, мабуть, втертися межи ординців…

- Я теж можу втертися,