Читати книгу - "Замок"

розчаровуєш мене, звичайно, не своїми успіхами в Замку, а тим, що я не здатна підтримати тебе. Тобі дозволено ходити до Замку, ти постійно буваєш у канцеляріях, проводиш цілі дні в тому ж приміщенні, що й Кламм, ти офіційно визнаний вістовий, маєш право на службовий одяг, розносиш важливі повідомлення. Ось хто ти такий і що тобі дозволено, а потім ти повертаєшся до нас і замість того, щоб плакати від щастя в моїх обіймах, ти втрачаєш сміливість від одного погляду на мене. Ти в усьому сумніваєшся, тебе приваблює лише робота шевця, а листа, який забезпечить наше майбутнє, ти залишаєш лежати на лавці». Так я йому говорю і після того, як я повторюю це цілими днями, одного разу він зітхає, бере листа і йде. Але це, напевно, зовсім не під впливом моїх слів, а радше тому, що його знову тягне до Замку, а він не наважується повернутися туди, поки не передасть доручення.

– Але ж ти все слушно говориш, – сказав К. – Ти так правильно все описуєш, що це варте подиву. Як неймовірно ясно ти думаєш!

– Ні, – сказала Ольга. – Ти не так мене розумієш, і так само, напевно, я вводжу в оману Варнаву. Чого він досягнув насправді? Він має право заходити до канцелярії, але, здається, це ще ніяка не канцелярія, а лише її передпокій, а може, й ще гірше, – кімната, у якій тримають усіх, кому не можна заходити до справжніх канцелярій. Він розмовляє з Кламмом, але чи справді це Кламм? Можливо, це просто хтось, хто трохи нагадує Кламма? Мабуть, якийсь секретар, який трохи подібний до Кламма і з усіх сил намагається стати ще більш схожим, вважає себе важливою персоною і тому наслідує заспаний і замріяний вигляд Кламма. Цю його рису найлегше наслідувати, багато хто це копіює, але їм вистачає розуму не переймати інших його рис. А такий чоловік, як Кламм, якого всі прагнуть побачити, але мало кому це вдається, виглядає в уяві людей дуже по-різному. Наприклад, Кламм має сільського секретаря Момуса. Що? Ти його знаєш? Він також нечасто з'являється на людях, але я кілька разів бачила його. Юний огрядний панич, хіба ні? І зовсім не схожий на Кламма. Та проте в Селі дехто готовий заприсягтися, що Момус – це Кламм і ніхто інший. Так люди самі себе заплутують. А в Замку хіба інакше? Хтось сказав Варнаві, що ось цей чиновник – це Кламм, і справді між ними існує якась подібність, але Варнава постійно сумнівається в цій схожості. І його сумніви часто підтверджуються. Хіба може Кламм штовхатися з іншими чиновниками в переповненій загальній кімнаті, та ще й носити за вухом олівець? Це дуже малоймовірно. Часом Варнава буває в хорошому настрої і говорить трохи по-дитячому: «Цей чиновник виглядає дуже схожим на Кламма. Якби він сидів у власній канцелярії, за власним письмовим столом, а на дверях була б табличка з його іменем, – у мене б не виникало жодних сумнівів». Це наївно, але можна його зрозуміти. Ще зрозумілішим було б усе, якби Варнава міг запитати правду в людей там, нагорі, адже він розповідає, що довкола нього стоїть чимало народу. Навіть якщо їхні свідчення виявились би не набагато вірогіднішими, ніж того, хто колись, з власної ініціативи показав Варнаві Кламма, хоча Варнава про це й не просив, то й тоді в цих свідченнях можна було б знайти якусь зачіпку, порівняти їх між собою. Це не моя, а братова ідея, але він не наважується втілити її в життя; боїться, що порушить якусь невідому йому заборону і втратить роботу. Він не наважується навіть просто заговорити з кимось, настільки невпевнено себе почуває. Ця жахлива невпевненість дає мені більше уявлення про його статус, ніж усі описи. Яким сумнівним і загрозливим повинно йому здаватися все там, якщо він не наважується поставити навіть найбільш невинне запитання. Коли я думаю про це, не можу пробачити собі, що залишаю його самого в тих чужих кімнатах, де відбувається таке, що навіть відчайдух і зовсім не боягуз Варнава тремтить від страху.

– Точно. І тут ти підходиш, як мені здається, до найважливішого, – сказав К. – Після всього, що ти розповіла, для мене це очевидно. Варнава надто юний для цієї роботи. Ніщо з його розповідей не можна сприймати серйозно. Оскільки нагорі він тремтить від страху, то не може спостерігати, а коли тут унизу йому доводиться розповідати про побачене, він вигадує заплутані казочки. Я не дивуюся цьому. Шанобливість у ставленні до влади у вас тут у всіх в крові, і її підтримують різними способами і з різних боків, а ви самі з усіх сил допомагаєте в цьому. Я не бачу в цьому нічого поганого, якщо влада хороша, чому б її не шанувати. Але тоді не варто посилати до Замку такого недосвідченого юнака, як Варнава, який ніколи не був поза межами власного Села, та ще й сподіватися почути від нього правдиві оповіді і трактувати кожне його слово як одкровення, ставити щастя всього свого життя в залежність від трактування цих одкровень. Важко придумати більш хибний шлях. Зрештою, я, так само як і ти, дав йому ввести себе в оману, покладав на нього завеликі надії, а через те пережив розчарування. Причиною цього стали тільки його слова, а отже – ніщо.

Ольга мовчала.

– Мені буде нелегко похитнути твою віру в брата, – продовжував К. – Я бачу, як сильно ти любиш його і як багато від нього очікуєш. Але це мусить статися, і насамперед задля твоєї любові і твоїх сподівань. Бо щось, я не знаю, що саме, – постійно заважає тобі визнати: все, чого Варнава нібито досягнув, насправді було подаровано йому. Він має дозвіл заходити до канцелярій, чи, якщо тобі так більше подобається, – до їх передпокою, але з цього передпокою двері ведуть далі. І хоча на шляху існують перешкоди, але їх можна подолати, якщо мати відповідні здібності. Наприклад, мені, принаймні наразі, доступ до цього передпокою цілком закритий. Із ким Варнава там розмовляє, я не знаю, можливо, той писар – лише службовець найнижчого рангу. Але навіть у цьому разі він може відвести до вищого чиновника, а якщо ні, то принаймні може назвати ім'я цього чиновника, а якщо сам не знає цього імені, то точно знайомий із кимось, кому це ім'я відомо. Цей позірний Кламм напевно не має нічого спільного зі справжнім,