Читати книгу - "Вічник"

Бережися. Я хочу, щоб ти скуштував батькового сиру і мого вина, щоб почув спів моєї сестри Платониди. Щоб притулився рукою до Сократового сліду на камені... Одне тебе благаю: виживи!»

Що я міг, табірний вічник, йому обіцяти? Я не знав, чи виживу, але те що душа моя буде жити – се я знав достеменно. Про се шептала вона сама. Душа, що була моєю, але мені не належала.

Я легко відштовхнув його від себе, як робив се з лісовими пташками, що колись потрапляли в мої сильця:

«Лети, пливи, брате. І поклонися від нас, рабів, вольній Елладі».

... Ось така моя колимська історія. А хто не повірить, хай прийме за казку. Така присловиця ширилася тоді там.

Дуже помагала мені молитва одного мудрого чоловіка: «Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків».

І от – сталося. Смерть одного стала подихом життя для багатьох. Люди, як скресла крига, зрушилися з вічної мерзлоти. Відтавали й серця, на бляклих, ще підморожених, овидах замайоріла воля. Дощечки набули більшої вартости, як хліб, – з них робили дерев'яні скрині в дорогу. Лагерні писарі здували пил років з тек «Дело», висліпували лілові чорнильні мережива і перекреслювали їх черленими грифелями. Хрестили волю нашу.

Мені з кучерявою арештантською метрикою надія слабо всміхалася. Таких, як я, звільняли неохоче. На когось ще мусив спиратися той сатанинський тюремний вавилон. І хтозна, скільки б я ще гнив по задвірках зон, якби не геолог Кадочніков. (Якось так повелося, що на життєвих вибоїнах, як стовпи верстові, стрічалися мені славні люди, і я ліпився до них, і вони до мене ліпилися. Так і долалася путь.)

З Кадочніковим уперше ми перетнулися в етапі на Вишеру. Студебекер здох серед безмірних снігів, і ми, шестеро невільників і конвой, тижнювали просто неба. Я навчив їх, як укласти з ялинника колибу, розпалити на снігу колодник, затим вигорілий розгребти в боки і лягати всередину, аби не задубіти до ранку. Навчав солдатиків полювати, та в них руки до того не стояли. Може, в чоловіка ще поцілили б, та звір хитріший. Тоді Кадочніков вирвав у котрогось із рук «пепешку» і подав мені. І я вполював лося. Потріскували перші зазимки, лосі забралися в гущавину, де сніг ще не накрив корм. Лось – обережний і суворий звір, його треба бити наповал, бо поранений він стає на задні ноги і передніми збиває нападника і жорстоко топче. Все се я знав від старовірів, до яких прибився, коли блукав у бігах.

Я запік м'ясо так, як робили вони. У ямі по коліно розпалив великий вогонь, вибрав жар, склав загорнуту в мох лосятину, згори прикрив пласким каменем. А на нього нагріб жару і підкинув дрівець.

«Ти чисто схожий на слідопита», – сказав Кадочніков, коли ми ситно наїлися і напилися чаю з жолудя.

Я не знав, хто такий слідопит, і він охоче переповідав мені книгу якогось американського писателя. А я натомість розповів йому про Чорний ліс. Часу було доста. Тиждень подарованої свободи. Я не знаю, за що сидів Кадочніков. Там незвично було звідати, якщо чоловік сам не розказує. Волосся на його голові золотаво переливалося – тавро амонітового заводу.

І от зараз він сидів за столом з особістом, бородатий, рум'яний, у рипучій шкірянці, і з суворою теплотою позирав на мене.

«Він?» – запитав особіст.

«Він», – потвердив Кадочніков і ляснув долонею по рудій теці мого колимського життєпису.

Мене спровадили в сіни, але я чув, як вони гиркалися.

«Як я його оформлю, – кипів начальник, – коли він ніяких документів не має, крім сторіночки показань і п'яти-шести вироків уже в ув'язненні? їх вистачило б на цілий барак».

«Мені чхати на документи, – протяжно гудів Кадочніков, – мені не папірець потрібен, а він. Такі люди – скарб для сього діла. Чи вам не достатньо моїх повноважень?»

«Не в сьому річ. До вашого мандата немає зауважень. Але ви й мене зрозумійте...»

Другого дня мене викликали в адміністрацію з речами. Які там речі: дротяна дримба, книжка, алюмінієве горня, кістяний ніж (не холодна зброя), іконка від Захаріоса – усе своє я носив за пазухою. Кадочніков кинув мені під ноги пак з амуніцією і поклав на плечі лапаті ручища:

«Вперед, слідопите!»

Він виявився знаним геологом, і тепер мав від уряду важливе завдання – розшукати сліди бельгійських експедицій початку XX століття, за чиїми розвідками іноземні конфесії збиралися відкривати тут добувні промисли. Та завадила революція.

Так ми, дев'ятеро відчайдухів на чолі з Кадочніковим, пустилися колимськими нетрями, щоб скласти карту цінних копалин. Тривали сі переходи два літа від снігу до снігу, і звершили їх лише п'ятеро. Двох прирізали збіглі вурки, одного прибив ведмідь, а четвертий бідолаха зірвався з урвища. Якби я мав дар того американського письмовця, я б описав наші мандри докладно – веселенька й не дуже вийшла б книжечка. А так – много говорити...

Кадочнікову дали орден і кафедру в столиці, мені ж він виклопотав «вольну» і тягнув із собою в Москву. Та куди – я й далі не мав паспорта, лише «справку» про звільнення. Тож мусив і далі держатися місць, де не стоять над душею начальники, де закон править тайга. То лише новакам вона здається мертвою, мовчазною і похмурою. По правді ж тайга повна життя і чар, які запановують над тобою. Коли починаєш пізнавати її первісні, безкраї пустелі, вона скоряє тебе, приймає таким, яким ти є, розчиняє в своєму зеленому вирі. І ти вже її навіки.

Роками мандрів, як камінцями в бурхливій поточині, перескакує моя пам'ять.

У Владивостоці я завербувався на тайгові промисли. Тут радо брали непевний народ. Замість фотокартки в паспорті їм досить було твого обвітреного лиця і порубцьованих рук. А печаткою служив влучний стріл у 5-копійкову монету з двадцяти метрів. Я сю печатку тріснув їм легко. На довгі роки прийняла мене уссурійська тайга. Наскільки тоскна, глуха і дика, настільки ж суворо красива, ситна і суголосна моїй душі.

Моїм супряжником на мисливських уходах був китаєць Чан Бао, мовчазний і повільний, як тінь, чоловік. Мене вражало, як він при своїй малорухливосгі