Читати книгу - "Над прірвою у житі"

Побалакали ми, і я пішов. От комедія! Бабця ще закричала мені навздогін: «Щасти тобі!» — точнісінько, як ото каналія Спенсер, коли я їхав з Пенсі. Господи, як же я ненавиджу, коли навздогін мені кричать: «Щасти тобі!» Це мене просто вбиває.

Спускався я вже іншими сходами, проте й там побачив на стіні ті самі слова. Я знову спробував стерти їх рукою, але тут вони були надряпані ножем або чимось гострим. Чорта з два зітреш. Шкода й пробувати. Хоч мільйон років стирай — однаково всіх матюків на всіх стінах у світі не зітреш. Марна праця.

Я глянув на годинник у дворі — було ще тільки двадцять хвилин до дванадцятої. До зустрічі з Фібі лишалося ще вагон часу. І все ж я вирушив до музею. Однаково йти мені більш не було куди. Може, думаю, дорогою ще дзенькну з автомата каналії Джейн Галлахер — перед тим, як виїхати на Захід. Але й дзвонити не хотілося. Крім того, я не був певен, чи вже приїхала Джейн на канікули. Отож я зайшов до музею і вирішив почекати там.

Поки ждав Фібі — біля самого входу всередині,— підійшли два малюки і спитали, чи я не знаю, де тут мумії. В одного з них — у того, що питав, — штани були розстебнуті. Я сказав йому про це. І він просто переді мною почав їх застібати — навіть не зайшов за колону абощо. Луснути можна! Я б, мабуть, зареготав, але побоявся, що мене знов занудить, і стримався.

— Чуєш, старий, то ти знаєш, де ті мумії? — ще раз запитав малий.

Зараз я з ними, думаю, трохи подрочуся.

— Мумії? А що це таке? — питаю одного.

— Ніби сам не знаєш! Мумії — це покійники. їх ще ховають у пірамідонах.

У пірамідонах! Я мало не впав. Це він про піраміди.

— А чого це ви, діди, не в школі? — питаю.

— Сьогодні немає уроків, — каже той, котрий весь час розмовляв. Бреше, малий паскуда, щоб я так жив: Але, поки не прийшла каналія Фібі, мені однаково нічого було робити, і я взявся допомогти їм знайти оті мумії. Колись я добре знав, де вони лежать, але ж я не був у музеї стільки років!

— А ви що — обидва так цікавитесь муміями? — питаю.

— Угу.

— А в твого товариша, видко, язика немає?

— Він мені не товариш. Він мій брат.

— То в нього є язик? — кажу я й дивлюсь на того, котрий усю дорогу мовчав. — Ти вмієш розмовляти? — питаю його.

— Умію, — каже. — Тільки не хочу. Нарешті ми знайшли залу з тими муміями.

— А ти знаєш, як єгиптяни ховали своїх мерців? — питаю в того, котрий балакучіший.

— Ні-і.

— А дарма. Це дуже цікаво. Закутували їм голови в матерію, змочену таким секретним розчином. Після цього мерці могли лежати в своїх пірамідах хоч мільйон років, і голови в них однаково не псувалися. Ніхто не вмів цього робити, крім єгиптян. Навіть учені й досі не вміють цього робити.

Щоб побачити мумії, треба пройти дуже вузенького галереєю, викладеною плитами, взятими просто з могил фараонів. Місце досить моторошне, і в обох моїх героїв на лобі було написано, що вони вже не дуже й раді своїй затії. Одно туляться до мене, мов чортенята, а той, котрий небалакучий, навіть учепився за мій рукав.

— Чешімо звідси! — каже братові. — Я вже все побачив. Чуєш, гайда! — А тоді круть — і подався геть.

— Він у мене такий боягуз! — озвався другий. — Бувай! — І теж кинувся за братом.

Лишивсь я у тому склепі сам. І ви знаєте, мені там навіть подобалося. Так тихо, спокійно. І раптом я вздрів на, стіні… Ніколи не здогадаєтесь що! Той самий матюк! Червоним олівцем, просто під склом, на кам’яній плиті.

У цьому ж і все лихо. Не знайдете ви жодного тихого й спокійного місця, бо нема його в цілому світі. Часом може й здатися, що воно є, та коли, ні про що не здогадуючись, прийдеш туди, виявиться, що хтось уже там побував і перед самісіньким твоїм носом написав ті ж таки слова. Спробуйте переконатися самі. Мені здається, навіть коли я помру і мене відтарабанять на кладовище, поставлять наді мною камінь, напишуть «Голден Колфідд», і коли народився, й коли помер, то внизу, під усім цим, хтось надряпає оті самі слова. Я певен, так воно й буде.

Після того, як я вийшов від мумій, мені приспіло до вбиральні. Коли вже казати правду, напала бігунка. Та це що — це півбіди, біда в іншому. Не встиг я вийти з вбиральні, як майже на порозі зомлів. Мені ще пощастило. Добре, хоч не гримнув головою об підлогу, а впав на бік. Смішно, звичайно, та коли я оклигав, мені стало краще. Серйозно кажу. Правда, трохи боліла рука — я забив її, зате клята голова вже не паморочилась.

Було вже десять хвилин на першу, тож я вернувся до виходу й став чекати на Фібі. Може, думаю, я оце бачитиму свою сестричку востаннє. І з рідних нікого більш не побачу… Взагалі я уявляв собі, що все ж таки їх побачу, тільки через багато років. Приїду, думаю, додому, коли мені буде років тридцять п’ять, — хто-небудь саме занедужає і схоче перед смертю побачитися зі мною. Принаймні лиш це примусить мене покинути мою хатину й приїхати додому. Я вже навіть малював в уяві картину свого повернення. Мати, знаю, страшенно розхвилюється, відразу в сльози й почне благати мене залишитись удома й не повертатись до моєї хатини, але я все ж таки поїду. Я буду незворушний, як камінь. Заспокою її, потім відійду в другий куток вітальні, дістану портсигар і закурю. А сам такий байдужий, холодний. Запрошу всіх завітати до мене, коли матимуть охоту, але дуже впрохувати не стану. А от з каналією Фібі домовлюся, щоб приїздила до мене на канікули, і влітку, й на Різдво, й на Великдень. І Д. Б. теж скажу, щоб приїздив, — нехай поживе в мене, коли йому буде потрібен тихий, спокійний куточок для роботи. Але ніяких сценаріїв у моїй хатині я йому писати не дам, тільки оповідання й книжки. Заведу таке правило: щоб ніякого фальшу, ніякого дурисвітства ніхто в моєму домі не творив. А якщо хто-небудь спробує, нехай зразу забирається геть.

Раптом я глянув на годинник у роздягальні: було вже двадцять п’ять хвилин до першої. Я аж злякався — а що як ота бабця з учительської сказала отій другій жінці не передавати моєї записки каналії Фібі? А що як, думаю,