Читати книгу - "Мотря"

церкві не буваю, нищим милостині не подаю. Правда?

Кочубей рукою махнув і взявся ходити по хаті, скидаючи з себе чим дальше, тим більше і гніву, і одежі, аж лишився тільки в шараварах та в сорочці.

— Може б, ще і її скинув, що? — спитала, закопилюючи губи, Любов Федорівна. — Такий-то ти "респект" для мене маєш.

Наближалася подружня буря, з котрої звичайно Любов Федорівна виходила побідоносно, дякуючи своїй великорічивості і бойкій, на диво, вдачі. Але нині вона собі тієї бурі не бажала, а окремим наміром прийшла. Обтираючи лівою рукою товсті губи і зітхаючи глибоко, сказала:

— Ти так усе. Я до тебе з серцем, а ти до мене з перцем.

— Ані я серця не бачу, ані перцю не маю. От верзеш, сама не знаєш що.

— Тепер — верзеш, а колись-то — щебетала. Такі ви всі! Добре зробила моя сестра Марія, що незамужною до сивої коси досиділа.

— Ану, пускай потоки, пускай, вже пора мене на камінь брати, пора, пора, бо я ще замало турботи маю.

— Невже ж я в твоїй турботі винувата? Невже ж я не була тобі вірною і чесною жоною? Невже ж я не ставала тобі і робітницею пильною, і дорадницею добросердною?

Тим "невже ж" Кочубей кінця не бачив, бо, мабуть, і професор риторики в Київській академії не був так краснорічивий, як жінка генерального судді Кочубея. Тому він, замість перечити їй, сів віч-до-віч і, беручи її за руку, спитав:

— Кажи, Любонько, що в тебе нині на серці, говори, я слухаю і, як кажу, що зможу, поможу.

— Мені нічого не треба... Мотря мені на думці.

— І мені.

— Що ж ти про неї гадаєш?

— А ти що?

— Зле. Ти бачив її нині. Прости, Боже, що я щось таке кажу, але вона виглядала, як Пречиста Діва на образі Благовіщення. Така покірна, захоплена, а на його дивилася, як на ангела, що з небес злетів.

— На кого?

— Ти ще питаєш? Господи, які ж ті мужчини дурні! Дивляться і не бачать. На старого женолюба, на нерозкаяного прелюбодія. Догадався?

— Ні!

Кочубеїха аж руки заломила.

— На гетьмана Івана Степановича Мазепу. Чув?

— Я не глухий, але що тобі такі, жінко, за гадки до голови приходять? Невже ж Мотря не має молодших женихів? Невже ж перший Чуйкевич не пара для неї, старого гетьмана уподобала собі.

— В старій печі сам чорт палить.

— Ти так по собі?

— Василю, або говори зо мною по-людськи, або я йду. Ти, видно, випивший!

— Прости! Але твій здогад розсмішив мене.

— Ну, ну, смійся, аж він насміється над нами. Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причарував до себе. Мотрю, видно, також. Бачив — не видержала, обімліла.

— Не своя була з самого ранку.

— Хто тобі це сказав?

— Сестра твоя, Марія Федорівна.

— Знайшов церквоньку Богу ся молити. Моя сестра теж дев'ятої клепки не має. Вона теж на старого гетьмана дивиться як на Бога. Гадає, Сомкова душа вселилася в нього. Це якісь біснуваті жінки, і моя сестра, і твоя донька.

— А твоя — ні?

— Твоя, бо ти її від малої дитини розвіз, як циганську фанду, а тепер кому клопіт? Мені.

— Який там клопіт? Віддамо за надійного чоловіка, і клопотам кінець.

— Волами її до престола потягнеш, — ая! Побачиш. Я вже знаю. Я вже все розумію. Я не така короткозора, як ти, що дивишся і не бачиш, ніби заяць, з незамкненими очима спиш.

— Ну, ну, який там я тобі заяць? Добрий мені заяць — генеральний суддя!

— Ха, ха, ха! Генеральний суддя. Що таке генеральний суддя?

— Перший по гетьмані чоловік на Україні... от що!

— Отож-то біда, що по гетьмані. Як гетьмана нема дома, то дістане наказну булаву. На, маєш, синку, пограйся хвилинку... Яка в тебе сила? Де твоє військо, крім власної сторожі? Якою землею ти заправляєш, крім своїх собственних маєтків? Підручний ти гетьманський, та й тільки! Його чиновник, а я твоя жінка.

— А ти ж хотіла, щоб я чим був? — спитав Кочубей. Кочубеїха встала, підняла голову гордо, взялася за підбоки і виповіла одно слово:

— Гетьманом!

Але як вона те слово вимовила!

Кочубей лиш вус свій крутив. Не відповідав нічого.

А вона:

— Невже ж є чоловік з більшими маєтками, як твої? З більшими заслугами, як ти? З більшим значінням у своїх і в царя, як Кочубей? Невже ж у котрого з наших полковників є така жінка, як Любов Федорівна?

— А Скоропадського Настя?

— О, куди він стріляє! Я знаю, що для вас нема другої від Насті. І гарна, і мудра, і діяльна. Шкода, що ти старий.

— Ну, ну, не сердься, Любонько, я тільки так, щоб трохи охолодити. Мені вже не до Насті, а до постелі.

— Хочеш, щоб я собі пішла? Така-то з тобою розмова! Але я нині не вступлюся, поки тобі правди не скажу, бо пора. Отже, знай, що з гетьманом треба щось зробити,

дальше так оставатися не може. Його і довбнею не діб'єш. Ожениться, виведе дітей і за ними оставить булаву. Наслідственне гетьманство заведе. Це я тобі кажу.

— Його сила, його воля.

— А ти ж то що? Прихвостень який, чи як? — кажи! Дивись, на Мазепі святий Андрей. У нього і в царя. А на тобі що? Хлопові і грошей досить. Цар хотів і тобі Андрія почепити, та гетьман не дав. Не хотів, щоб його двох людей на Україні носило.

— Не вірю!

— Вір чи не вір. А я доказно знаю.

— Від кого?

— З нової коршми. Ти знаєш, туди не лиш наші, але й царські люди заходять. Там стіни вуха мають.

— Гарні шинкарівни, — розумію, — і Кочубей відкашельнув значучо.

— Не лиш гарні, а й хитрі, не такі, як ти, що під тобою треба солому палити, щоб рушити