Читати книгу - "Три товариші"

багато буде таких запитань?

— Може, будуть іще. А що ти скажеш на перше?

Я налив собі чарку рому.

— Будьмо, Пат. Цілком можливо, що ти маєш рацію. Може, навіть усі ми не вміємо кохати. Я хочу сказати: як уміли колись. Але від цього ми кохаємо не гірше. Лише інакше. Та й інакше тільки зовні.

Хтось постукав у двері. Ввійшла пані Мюллер. У неї в руках була крихітна скляночка, а в ній на денці колихалася якась рідина.

— Ось принесла вам рому.

— Дякую, — сказав я, зворушено розглядаючи скляний наперсток. — Ви дуже люб'язні, але ми вже якось самі зарадили собі.

— Господи праведний!… — Вона злякано обвела поглядом усі чотири пляшки на столі. — Ви так багато п'єте?

— Лише як ліки, — лагідно відповів я, уникаючи погляду Пат. — Лікарі прописали. У мене надто суха печінка, пані Мюллер. Але чи не зробите ви нам честь?…

Я відкрив пляшку портвейну.

— За ваше здоров'я! За те, щоб ваш дім та скоріше наповнився гостями!

— Дуже вдячна! — Вона зітхнула, трохи вклонилась і пригубила з чарки, як пташка. — За ваш добрий відпочинок! — Потім осміхнулась до мене лукаво: — Але ж який міцний! І добрий.

Раптове перетворення пані Мюллер мене так приголомшило, що я ледве не випустив бокал із рук. Щічки їй порожевіли, оченята заблищали, і вона пішла торохтіти про всілякі речі, що нас зовсім і не цікавили. У Пат було ангельське терпіння, вона слухала. Нарешті пані Мюллер звернулась до мене:

— Так, значить, пану Кестеру живеться непогано?

Я мовчки кивнув головою.

— Тоді він був завжди такий тихий, — сказала вона. — Іноді за цілий день бувало не промовить і слова. Чи й тепер він такий?

— Ну, ні, тепер він іноді що-небудь та й скаже.

— Він прожив тут у мене майже цілий рік. І завжди сам…

— А, — сказав я, — за таких обставин завжди говорять мало.

Вона з серйозним виразом обличчя кивнула і перевела погляд на Пат:

— Ви, мабуть, стомилися.

— Трошки, — відповіла Пат.

— Дуже, — додав я.

— Ну, тоді я піду, — стурбовано сказала вона. — На добраніч! Спіть спокійно.

Вона ще трохи потопталася біля дверей і вийшла.

— Я певен, вона б охоче лишилася тут ще надовго, — сказав я. — Дивно… раптом так змінилася, га?

— Нещасна істота, — докинула Пат. — Сидить, мабуть, отак вечорами самотня в своїй кімнаті і сумує…

— Ах так… авжеж, — погодився я. — Але ж я, здається, в цілому поводив себе з нею досить люб'язно…

— Та звичайно ж… — Вона погладила мою руку. — Прочини трохи двері, Роббі.

Я пішов до дверей і відчинив їх. Надворі стало видніше, смужка місячного світла лежала на садовій стежці, сягаючи в нашу кімнату. Здавалося, садок тільки на те й чекав, щоб розчинилися двері — в ту ж мить до кімнати війнуло міцним нічним ароматом квітів: солодкуватий запах жовтофіолю, резеди і троянд.

— Ти лиш поглянь, — звернувся я до Пат, показуючи за двері.

Місяць світив повніше, уже видно було всю садову стежку в його сяйві. З обох боків стежки, трохи схилившись, стояли квіти, їхні листочки фарбою нагадували окислене срібло, а квіти, такі барвисті вдень, примарно і ніжно мерехтіли тепер матово-пастельними відтінками. Місячне світло і ніч відняли силу їх барв — зате їх аромат став повноціннішим і солодшим, ніж будь-коли вдень.

Я перевів погляд на Пат. її мила, маленька, тендітна голівка з темним волоссям лежала на білій подушці. Небагато сил було в ній, але і в ній була та таємничість тендітного, таємничість квітів, що сповнювали ароматом нічну темряву й мерехтливе сяйво місяця.

Вона підвела голову:

— Я справді дуже стомилась, Роббі. Це шкідливо?

Я підсів до неї на ліжко:

— Зовсім ні. Зате ти краще спатимеш.

— Але ж ти ще не хочеш спати?

— То я ще піду погуляю на березі моря.

Вона кивнула на знак згоди і знов поклала голову на подушку. Я посидів ще трохи біля неї.

— Нехай двері будуть відчинені всю ніч, — сказала вона, засинаючи. — Тоді я спатиму, наче в саду…

Вона почала дихати глибше. Я потихеньку встав і вийшов у сад. Біля дерев'яного, паркана зупинився і запалив сигарету. Звідси мені видно було, що робиться в кімнаті. Купальний халат Пат висів на спинці стільця, поверх нього — плаття і дещо з білизни, а на підлозі перед стільцем стояли її черевички. Один з них перекинутий. Вигляд цих речей навіяв на мене якесь дивне почуття рідної домівки, і я подумав, що ось тепер у мене є хтось близький і буде завтра, і варто мені ступити лише кілька кроків, щоб побачити його і бути з ним — сьогодні, завтра і, можливо, ще довгий час…

«Можливо… — подумав я, — можливо». Завжди це прокляте слово, без якого, здавалося, саме існування тепер неможливе! Упевненість — ось чого бракувало людям… Саме впевненості бракувало всьому і всім.

Я попрямував на берег моря, назустріч морю і вітру, назустріч глухому гуркоту, що з кожним кроком наростав, немов далека канонада.

XVI

Я сидів на березі моря і милувався заходом сонця. Пат не пішла зі мною. Вона протягом дня трохи нездужала. Коли почало сутеніти, я встав, щоб іти додому. Коли бачу — з-за лісу вийшла служниця. Вона махала рукою і щось кричала. Я нічого не зрозумів: вітер і море заглушали її слова, Я подав їй знак, щоб вона зупинилась і чекала, поки я підійду. Але вона бігла до мене, приклавши долоні рупором до рота.

— Дружина… — розібрав я. — Скоріше!…

Я побіг бігцем.

— Що сталося?

Вона не могла перевести дух.

— Скоріше… Дружина… Нещастя…

Я помчав піщаною дорогою через ліс до дачі. Дерев'яні ворота чомусь не відчинялися, я перестрибнув через них і прожогом кинувся в кімнату. Там у постелі лежала Пат, груди її були в крові, руки зведені судорогою, і кров текла з її рота. Біля неї стояла пані Мюллер з мискою води і з рушником у руках.

— Що трапилось?! — крикнув я, відштовхнувши її набік.

Вона щось відповіла.

— Принесіть бинти! — наказав я. — Де рана?

Вона поглянула на мене; її губи дрижали.

— Це не рана…

Я випростався.

— Кровотеча… — сказала вона.

Мене наче хто обухом ударив по голові.

— Кровотеча? — Я підскочив до неї і взяв миску з водою з її рук. — Принесіть льоду, швидше принесіть хоч трохи льоду.

Я