Читати книгу - "Причепа"

взгір'ї серед саду, що був одгорожений од княжого тільки невеличкими зелено помальованими штахетами. Князів садовник-німець піклувався і коло управительського саду. З княжого парку в управительський сад можна було ввійти через легесенькі ворітечка з точених кілочків, гарні, як цяцька.

- Пані! - крикнула наймичка до Гані якось уранці п'ятого дня великодних свят. - До нас йде в гості князь з княгинею і з тою панею, що оце гостює в їх… От подивіться в вікно, коли не вони! Бо за собою тягнуть такі хвости, що я ще таких ізроду не бачила!

Ганя кинулась до вікна, а Ясь за нею. З княжого саду через ворітечка виступали пани по широкій доріжці, що йшла просто до покоїв Серединського, до бокових дверей.

Попереду тихою ступою йшла рівна пані, вся в чорному, ніби черниця. Сукня спадала з неї рясними фалдами та жмутами і тяглася позад неї довгим шлейфом. Половина її лиця була заслонена чорною сіточкою. Поруч з нею, взявши її під руку, йшла молоденька дівчинка в білому тонкому куценькому убранні. За першою парою йшла друга пара: то був пан з розкішними чорними кучерями, в високому капелюсі; він вів під руку пані, так само убрану в чорну сукню, що волоклася далеко позад неї.

Обидві пари йшли так поволі, ніби стояли на одному місці. Вони роздивлялись на дім, що стояв перед їх очима, з великими прозорими вікнами та здоровецькими шибками, з готицькими стрілками, понатикуваними скрізь на покрівлі задля краси. Вони роздивлялись на високі тепличні квітки, що були вже поставлені гарними купами попід стінами дому, по грядках в квітнику, чисто заскарожених і засіяних. А над ними гойдав тихий вітер зелене свіже гілля, а коло їх стояли вже зовсім порозпукувані кущі троянди, бузку, аґрусу, цвіли вже якісь ранні кущики лелії. Над зеленим дерном вже високо підіймалися широкі круглі кущі півонії, півників, китицями стриміли пуп'янки тюльпанів, цвіла вже рання жовтогаряча лелія. Доріжка була чиста, заметена. І дім, і сад, і квітки - все було залите золотим весняним сонечком, котре не жалувало проміння і щедро обсипало дві парі, що тихою ходою ледве посувались до дому, милуючись всім, що кидалось їм в вічі.

Ганя з Ясем бачили в вікно, як гості одчиняли ворітця, як йшли по доріжці, роздивляючись на всі боки.

- Князь іде з княгинею і з петербурзькою графинею; - промовив Ясь гордо й весело. - Тільки не вгадаю, що то за дівчинка тягнеться з княгинею поруч!

- А я не убрана! Що ж мені робити? - крикнула Ганя, одхилившись од вікна.

Дві парі наближались до дому, кивнули на хлопця, що скородив залізними грабельками грядки, і про щось його питали. Ясь придивився гаразд, - аж то не князь з княгинею, а Яким Лемішковський з своїми дамами простував до його житла. Він аж засміявся.

- Добрих князів будемо вітати, Ганю! І вбиратись не вбирайся, і не дуже чепурись. І принесла ж їх лиха година, та ще таким чудовим ранком!

Ганя вийшла в свою убірну кімнату, щоб трохи причепуритись, а Ясь зостався в гостинній вітати гостей.

Гарно убраний лакей одчинив двері. В гостинну вступала Зося, держачи за руку свою молоденьку дочку; за нею слідком увійшла Теодозя з Лемішковським. На всю просторну гостинну зашуміли їх шовкові сукні, їх довгі шлейфи, що волоклись по блискучому паркеті. Зараз-таки вийшла до гостей і Ганя. Всі дуже церемонно посідали на фотелях коло стола.

Зала й гостинна були дуже просторні і світлі. Світ заливав гостинну з двох боків; з двох боків освічував Зосю, що сиділа на самім переднім кріслі коло широкого мармурового стола, якраз проти Яся, освічував Теодозю, що сиділа поруч із Зосею. Яким і Ганя помістились проти їх, а молоденька дочка Лемішковських притулилась ніби під крилом своєї матері, прихиливши русяву головку до її плеча. Вся група дуже добре одбивалася в широкому дзеркалі, що висіло над другою канапою коло противної стіни, а найзначніше постать Зосі і Яся, що сиділи на передніх кріслах. В блискучому склі дзеркала Ясь роздивлявся на Зосю, ніби бачив її вперше. І справді, тепер в гарному чистенькому убранні вона здавалась йому зовсім іншою, ніж тоді, як він був у неї з візитом.

Розкішна чорна шовкова сукня, пообшивана чорними оксамитовими стрічками і кружевами, через свої фалди і шлейф здавалась хвилею, на котрій пливли повні, білі, як мармор, її плечі, її лице, гладесеньке, делікатне, біле, як лелія, здавалось прозорим під пасмами ясного проміння світу, котрий перетинавсь і переплутувався з двох рядків вікон. Розкішні русяві буклі, зібрані пучком серед голови, розсипались дрібно й рясно по всій голові, черкались об білі печі і лисніли, мов золота хвиля, од кожного повертання головою. Білі атласові стрічки, срібні шнурочки, з котрих були штучно повироблювані кокарди коло пліч, здавались темнішими врівні з білиною її лиця. Теодозя, гувернантка, була так само вбрана, тільки бідніше. На її сухорлявій постаті розпущені буклі, при здоровому носі, здавались горщиком, наткнутим на кілок. Ганя сиділа проти їх, убрана по-буденному, в просту вовняну сукню та в мантиль. Її голова була причесана просто, по-домашньому. Вона оглядала своїх гостей і тільки дивувалась, де та небагата економша з Тхорівки понабирала таких багатих і доладних уборів!

Розмова розпочалася звичайна і потім потроху все переходила на вищий тон. Більше за всіх говорили Зося, Теодозя й Ясь. Другі помовчували і більше слухали. Зося почала мову про Київ.

- Пишуть, що оце взимку в Києві буде італійська опера. - Ох! яка шкода, що ми покинули Київ. Закинула нас недоля в цей хутір…

- Ми чули, що ви мали навіть свою маєтність, свою державу, - спитала Ганя.

- Мали та спродали, бо забажалось перебратись в Київ. Муж мій тоді ще був на скарбовій службі.

- Ні поля, ні маєтності не мали, а тільки чималий грунт у місті, - обізвався Яким і зараз замовк, як на його глянула жінка.

- То ви й служили? - спитав його Ясь. - Навіщо ж ви покинули скарбову службу?

За Якима відказала жінка.

- Бо мужа тоді один знайомий дідич попрохав до себе за управителя. Місце було дуже догідне й вигодне, щоб ним знехтувати. Ото ж ми мусили покинути Київ, хоч я й тепер шкодую. Треба призвичаюватись до села…

Яким вирячив очі, дивуючись, коли-то його жінка шкодувала за службою. Він і досі не звик слухати, як Зося при людях розказувала те, чого з ним ніколи й нігде не траплялось.

- Мабуть, знайомих мали багато! певно, не нудьгували