Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

був день народження. Крім Толика й Ані, ми нікого більше не кликали. Знаєте, часи не ті пішли. Але ж нас трьох буде достатньо, аби підтвердити його алібі?

— Безумовно. А що означає — «часи не ті пішли»? — цієї недовірливої, уїдливої інтонації Андрій старанно учився в Туполєва.

— Просто в Толяна справи так собі, та й у мене не блискуче. От і вирішили відзначити без шуму, по-сімейному…

— А що, Голик ваш родич?

— Ні. Але він мені за брата! У юності ходили разом на плавання, потім разом служили, потім разом училися в технікумі. І дружини наші приятелюють.

— А чи знаєте ви, що Голик торгував наркотиками?

Борис опустив очі. Брехати марно, говорити правду — небезпечно. Але не відповідати теж не можна!

— Я йому говорив: «Кинь ти цю дурню». А він мені: «Сім’ю годувати треба». Мені він особисто нічого ніколи не продавав і не приносив. Можете обшукувати. Ми з ним просто друзі.

— Потрібно буде — обшукаємо, — без усякої погрози запевнив Андрій. — А поки розкажіть мені про Аліка Хайдарова.

— Я його завжди недолюблював, а от Толян — той за ним аж упадав. А що, Алік теж у цьому замішаний?

Андрій стримано кивнув.

— Я так і думав, — мовив Борис.

— Чому?

— По-перше, Алік, натурально, педик. По-друге, він чучмек, приїхав з Азербайджану. А там знаєте, які звірі! Ну вам, звичайно ж, видніше, — запал Іняхіна трохи остудило суворе обличчя Андрія, який ненавидів приземленість поглядів та шовінізм.

— Голик говорив, що ви бачили Хайдарова з якоюсь жінкою в готелі?

Борис знову пожвавішав.

— A-а, бачив. Причому двічі. Ну, в мене просто очі на лоба полізли: Алік — і з бабою. Я тоді працював тільки в нічну зміну. Якось увечері прийшов на роботу, як звичайно, за двадцять хвилин до початку зміни. Стою у комірчині, переодягаюся, аж бачу через щілину між шторами — виходить Алик зі своєю…

Андрій розстебнув змійку на своїй шкіряній папці та витяг завбачливо відібрані в Туполєва фотографії співробітниць «Української жінки».

— Ви знали подругу Хайдарова?

— Ні.

— Пізнати по фотографії можете?

— Спробую, — Борис прийнявся розглядати знімки. — Вона така брюнетка була… У тілі. Я ще подумав — нівроку телицю Алік собі відірвав. Ні… не ця… І не ця… A-а! Дуже схожа от на цю.

Андрій вихопив у Бориса знімок. На нього дивилася зваблива брюнетка. Глибокі карі очі, розкішне густе волосся, лагідна усмішка.

Діана Кулагіна.

Розділ 30
1

Фортуна усміхнулася їм.

Не встигли вони роззирнутися, як біля банку «Дисконт Сі-Ейч» припаркувався чорний «Мерседес». Годинник показував десяту п’ятнадцять.

— Угадай, хто це?

— Де? — жінка дивилася в усі очі.

— Онде, із саквояжем у руках! — Руслан указав на чоловіка, котрий збігав невисокими сходами, що вели до парадного входу банку.

— Невже?!

Вона уявляла собі Івана Івановича зовсім не таким. Сухорлявий низенький чоловічок, ба навіть дідок. У рухах щось злодійкувате, метушливе. Залисини, рідке сиве волосся. Обличчя його вона не бачила, але легко могла собі домислити. «Боже мій, і ця людина тероризувала мене так довго! От через цього шкарбуна, одягненого без усякого смаку, через цього пацюка я мало не убила гідну, чесну людину!» — жахнулася жінка. У її серці тіснилися ненависть і презирство.

Коли Іван Іванович сховався у дверях банку, жінка переклала браунінг із сумочки в кишеню важкого твідового піджака. Вони ще раз обговорили з Русланом деталі та заходилися чекати, поки Іван Іванович вийде.

Через півгодини масивні двері банку розчинилися й Іван Іванович з’явився на ґанку. Він повільно спускався сходами, саквояж у його руці помітно поважчав.

— Затарився! — видихнув Руслан, нервово погладжуючи великим пальцем сталевий бік своєї «Зіппо».

Жінка м’яко захлопнула дверцята машини, перейшла вулицю і рішучим кроком рушила навперейми.

Руслан клацнув запальничкою. Його руки тремтіли.

2

Жінка встигла вчасно. Коли Іван Іванович був за два метри від своєї машини, вона перегородила йому шлях:

— Веніаміне Северовичу, прошу у вас хвилину уваги.

Іван Іванович був занурений у свої думки і тому не відразу зміркував, що відбувається. Він навіть упізнав її не відразу. За мить очі його тривожно блиснули, але він швидко опанував себе.

— На жаль, я не маю часу, — сухо сказав він і спробував продовжити свій шлях.

Але жінка не дозволила йому обійти себе. Вона позадкувала і знову вихопилася перед його носом.

— Веніаміне Северовичу, якщо ви не вислухаєте мене, я зараз повисну на вашій руці і почну репетувати, що ви хвилину тому зачепили мій «жигулик» своїм поганим «Мерседесом». Так так люто і голосно, що хто-небудь із охоронців «Дисконт Сі-Ейч» обов’язково викличе міліцію. Хіба вам потрібна міліція?

— Послухайте, дівчино, про що ви говорите? —