Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

ніяк не випадало нагоди, аби зігнати злість на Гатьошці. Аж тут якоїсь літньої неділі Фіскарошка із своїм Мішком зібрались в гості до братика Микули.

Доки баба зачиняла двері, обходила обійстя, дід потихеньку подибав собі вперед. Чимчикує, чимчикує, роздивляючись надовкола, коли бачить Анця Гатьошка стоїть у межигіллі груші і рве у кошик зрілі плоди. Соломон підійшов під дерево і, висолопивши язика, задер голову уверх. Гатьошка була на дереві в одному лляному платті, без спідньої білизни і світила своїми жіночими щедротами. Дід кілька разів сморкнув і заплямкав язиком.

Анця глянула вниз і без усякого знічення, посміхаючись, запитала:

— Што би’сьте, дорогий Мішку, хотіли?

— Дуже би’м, Анцько, хотів, авби’сь ще хоть годину не злізала із дерева… мням… мням… Я такого красного кіна ще в жизни не видів…

— Но та позирайте собі, Мішку… Всьо, што видивитеся, — то й буде ваше, — мовила Гатьошка й продовжила знімати із гілок груші.

— Мішу, ти што ворони у небі лічиш? — раптом почувся голос Фіскарошки.

— Та я тутки мало став… так собі став…

— Ти, неборе Мішку, все так: якшто не в лайно станеш, то в дітство впадеш…

І тільки тут баба побачила на груші Гатьошку у всьому блиску своїх багатств — від цицьок до сідниці…

Фіскарошку вмить зірвало! Таких перчених, солоних, пекучих і ядучих слів, лайок і висловів, якими, немов градом, сипала навкруги Фіскарошка, не те що наші Небесі, а й навіть небеса над ними ще не чули. Все, все, все — до останньої ниточки й волосинки — пригадала баба Гатьошці, а особливо збиття із праведного путі великомученика і праведника пана Фийси.

І що б ви думали?! Анця спокійно злізла з дерева, взяла в руки повний кошик і безтурботно бабі відповіла:

— Марько солодка, та як я можу панові Фийсі одказати, коли він так красно просить? Я свою шмондю, перебачте на слові, у банк під проценти не здаю. Што природа дала хоснувати — гріх маринувати!

І пішла собі, виляючи.

— Тидра! Тидра! Тидра коростава! — крикнула услід Фіскарошка.

— Марько, а што тото такоє тидра? — запитав по дорозі згодом Соломон, коли баба трохи оговталася.

— То є… така… така водяна тварь… така паскудна… як великий щур… пацкун!

— А-а-а-а… та то є не тидра, а видра!

— Ще лем не хватало, авби я на «ви» казала тій курво-кутьобештії! — підняла догори кулака Фіскарошка, — грозячи у бік Гатьошчиного обійстя.

Видно бабині погрози не вплинули на Анцю, бо коли тепер увиділа пана Фийсу, засміялась смачно і дзвінко, наче межи каміння сипонула жменю золотих дукатів.

— Пане вчителю, не фіглюйте, — посварила пустотливо пальчиком пані Гатьошка.

Проте панові учителю було далеко не до жартів. Схопив Анцю за руку і, як голодний вовк вівцю, щосили поволік до свого обійстя.

— Пане Фийсо, ви што — дурних грибів наїлися?! — вже перелякано спитала пані Гатьошка, дивлячись у вирячені очі коханого цімбори.

Однак продовжувала йти за паном Фийсою, бо той у цю мить, здавалося, без особливої натуги легко би був поволік за собою не те що жінку, а поїздище-товарняк.

— Анцько моя дорога, Анцько, — шепотів напівбожевільно Фийса. — Подьте скорше! Так будемо ся любити, що постіль буде під нами горіти, а з комина дим валити!

В цей час Бонапарт мукачівського розливу, себто я, завершив епохальні труди по вивченню статевого і нестатевого розмноження рослин. Тукаючи себе по мудрій голові олівцем, поміркував, поморщив по-філософськи чолом і вирішив: для повного щастя, для остаточного засвоєння знань мені конче потрібна консультація. Є ще певні прогалини у моїх пізнаннях по статевій і нестатевій еволюції. Хоча… Ну що ж я брешу?! Матеріал я засвоїв прекрасно! Мені просто треба було навідатись до пана учителя, поговорити із ним по темі, продемонструвавши при цьому свою блискучу обізнаність зі статевої і нестатевої любові рослин. А вже пан Фийса, приголомшений моєю ерудицією, достеменно побіжить до діда із бабою і почне хвалити, який у них геніально розумний онук. Тут Соломон із Фіскарошкою заметушаться довкола мене, почнуть щасливо плескати руками і лізти із обіймами. Але я буду несхитний і твердо випалю:

— Ну гоп! Я з вами до Будапешту на свинський базар не ходив, горобків у Празі не лічив! Я вам не кум, не сват, не брат і од мене руки назад! От маєте мукачівського копильця-онука, із ним і возіться!

Із цими думками я і вирулив до пана Фийси. Хоч Фіскарошка, завбачивши, куди прямую, навздогін попередила: «Не лізь туди, бо фрасоватий пан Фийса потяг до себе Анцю». Але я прямував твердо, був непохитним, як князь Ігор перед походом на половців. І мене так само не зупинило б навіть страшне затемнення сонця.

Постукав раз у двері. Вдруге. Мовчання.

— Пане Фийсо, сесе я! — дав про себе знати.

У хаті щось грюкнуло. І це мене вельми порадувало — пан учитель таки дома!

Далі знову мовчання. Я притулив вухо до дверей. Тиша.