Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Діма не вміє долати злість. Ця емоція, а також усі її варіації від роздратування до люті є найважчими в опануванні й для інших дітей, не кажучи вже про дорослих. На цю тему написано книжки, знято фільми, а запити до психологів про допомогу в опануванні гніву, певно, одні з най­популярніших.

Насправді злість доволі корисна емоція, оскільки вона допомагає нам бути готовим до зазіхань, реагувати на небезпеку, посилає кривднику сигнал, що з нами краще не зв’язуватися, а ще мобілізує тіло й свідомість, готує нас до боротьби. Усі ці її риси пов’язані з гормональними змінами, яких зазнає наш організм. Зокрема, у кров викидається адреналін, який діє на нервові рецептори, а ті вже забезпечують реакції, які готують тіло до боротьби. У нас звужуються судини, посилюється серцебиття, напружуються скелетні м’язи, розширюються зіниці. У хлопчиків та чоловіків ситуація ускладнюється наявністю значної кількості тестостерону, чоловічого гормона. Чим більше тестостерону (наприклад, у підлітковому віці, у період статевого дозрівння), тим більше виробляється адреналіну і тим запальнішими стають хлопці. Це, власне, і є секрет того, чому хлопчаки частіше б’ють вікна, кидаються на ровесників і сваряться з батьками. Виходить, що надмірна злість — це ніби маховик, який розкачується гормонами та бере гору над розумом і критичним мисленням. Саме тоді, коли ми опиняємося в полоні адреналіну, і треба опиратися злості, опановувати її.

Вміння долати роздратування, напади злості, гнів, а також давати собі раду і з іншими емоціями, наприклад страхом чи обуренням, має назву «емоційна саморегуляція». Приборкання емоцій включає кілька пов’язаних між собою навичок, які дозволяють контролювати емоційний прояв таким чином, щоб не зашкодити собі та іншим. По-перше, це здатність спостерігати за своїм станом, розуміти, що саме і чому я зараз переживаю, встановлювати чітку відповідність між ситуаціями, подіями та власними емоціями. Так, хтось реагує збуренням на критику, декого злить порівняння з іншими, декого дратує, коли хтось спостерігає за його роботою, інші занадто радіють своїм перемогам, ще хтось занадто переймається мінімальними проявами симптомів хвороби. По-друге — це вміння помічати ознаки, які свідчать про те, що емоції ризикують стати надмірними та можуть зіпсувати настрій, спричинити імпульсивні дії, завдати шкоди собі та іншим. Ідеться, наприклад, про внутрішню напругу, зростання незадоволення чи збудження, яке починає охоплювати все тіло, а також про думки, які змушують ще більше злитися, тривожитися, боятися тощо. Третя навичка — це передбачення наслідків: розуміння того, що станеться, якщо я закричу, вдарю когось або щось розіб’ю, заплющу очі від страху, кермуючи велосипедом, чи стрибатиму від щастя на парапеті тераси. Четверта — уміння зупинити себе та знайти спосіб виразити емоції прийнятним чином, без ризиків і загроз.

Діма, герой нашої теми, цілком здатен оволодіти усіма цими навичками, і батьки цілком здатні йому допомогти, але перше, що вони мають зробити, — відмовитись від образ та звинувачень, а головне, натяків на те, що він не їхня дитина. Річ у тім, що всі ми від народження генетично різні за тим, що називають порогом емоцій, швидкістю збудження нервової системи. Правда те, що одним дітям, для того щоб опанувати себе, треба докласти значно більше зусиль, ніж іншим. Мистецтво ж батьків — задовольняти потребу в асертивності та саморегуляції, а це передусім мистецтво терпіння й наполегливості. Цікаво, що, за даними нейропсихологічних досліджень, основні навички саморегуляції розвиваються в перші п’ять років. Діти, чиї батьки цілеспрямовано вчили їх розрізняти свої емоції, розуміти наслідки та контролювати їхній прояв, мають розвиненішу лобну кору головного мозку, а також демонструють високий рівень нервового збудження у корі в моменти емоційних сплесків, що свідчить про те, що вони не втратять здатності думати, коли їх охоплять емоції.

Іда Флорес, освітній психолог та відомий спеціаліст з дитячого розвитку, порівнює дитячу саморегуляцію з дією термостата. Термостат вимірює температуру, порівнює її з пороговим значенням і перемикає прилад на інший режим, якщо температура стає небезпечною. Так само і дитина, яка вміє регулювати свої емоції: вона оцінює їхній рівень і, якщо розуміє, що він є небезпечним, за допомогою осмислення та волі обирає інші реакції. Зрозуміло, що такі навички не здобуваються самі собою, адже діти мають навчитися осмислювати свої відчуття та інформацію, яку можна використовувати для того, щоб впливати на власні думки та поведінку.

Здатність до саморегуляції зростає разом з дитиною, і нам, дорослим, важливо не форсувати цей процес, а повсякчас перебувати в зоні актуального розвитку, допо­магати розвивати ті навички, які дитина здатна опанувати в конкретному віці. Вперше керувати собою, робити не те, що хочеться, а те, що пропонують дорослі, дитина здатна у віці 2—3 років. Так, вона вже може відмовитися від гри і піти вдягатись на прогулянку, однак швидко заспокоїтись, якщо чимось засмучена, ще не може, і вимагати від неї цього означає лише посилювати тривогу, а не розвивати саморегуляцію.

Сьогодні популярною технікою розвитку дитячої саморегуляції є скаффолдинг. У перекладі з англійської саме поняття означає «будівельне риштування». Так от, ідеться про створення для дитини таких умов (підготовку цього самого риштування), які б допомогли їй оволодіти тим, чим сама вона поки не здатна оволодіти. У випадку саморегуляції це власний приклад, використання підказок та поступове зменшення допомоги дорослого. Так, дорослим варто показувати й пояснювати дітям, як вони самі мають приборкати ті чи інші емоції: «Я зараз злюсь через розбиту тарілку, але розумію, що ти не навмисне це зробив, і якщо накричу на тебе, то ображу. Я не хочу тебе ображати і тому стримаюсь та не кричатиму». Також варто підказувати спосіб, у який можна вгамувати емоції: «Коли відчуваєш, що тобі страшно, спробуй подихати глибоко й подумати про щось приємне». Зрештою, варто просто поцікавитися в самої дитини, що вона могла зробити, для того аби стриматись, і що може зробити наступного разу: «Цього разу ти був злий і розірвав зошит, як би наступного разу ти міг виявити свою злість в інший спосіб?»

Загалом дія емоцій починається з ситуації, у якій опинилася дитина (гавкає собака, критикує вчитель, оголошують перемогу на музичному конкурсі), через її осмислення та оцінку («може вкусити», «це несправедливо», «я молодець»), які, власне, і запускають емоційні й тілесні зміни, провокуючи певну поведінку (починаю втікати, сперечаюсь та кричу, кричу усім: «Я кращий»); завершується дія емоцій наслідками цієї поведінки (собака кидається навздогін, учителька зла і дає додаткові завдання, інші ображені, оскільки теж виступили достойно). Інколи, як, наприклад, у ситуації переляку, тіло реагує першим.

Когнітивно-поведінкові терапевти пропонують передусім навчити дітей відстежувати свої думки й не дозволяти їм впливати на настрій та керувати поведінкою. Я вже згадувала про майндфулнес як спосіб медитації, опанування яким допомагає дітям відволікатися від негативних думок. З цією ж метою використовують уяву — запропонуйте дитині уявити, як погані думки відносить вітер чи вони відлітають з хмарами. Так само дітей вчать відволікатися на тілесні відчуття (подихати й прогнати страх або сісти на долоні, коли виникає бажання когось вдарити, і відчути вагу свого тіла на них). Також дітям пропонують шукати