Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

правильні думки, які не провокують непотрібних емоцій («Як би про це могла подумати мама?», «Якби ти не був ображеним, то що б подумав?», «Як ще можна пояснити поведінку вчительки, крім того що я їй не подобаюсь?»).

Одними з досліджень, які свідчать про користь розвитку навичок управління емоціями, є експерименти Бреда Бушмена, професора психології Університету штату Айова, і доктора Джорджа Бонанно з Колумбійського університету. Перший показав суперечливість порад щодо вивільнення гніву на інший предмет замість його асертивного висловлення адресату. Студентам, яких навмисне дражнив і ображав викладач, пропонували бити боксерську грушу, замість того щоб виявити своє невдоволення. Така «заспокійлива» процедура ніяк не сприяла душевній рівновазі, а, навпаки, спровокувала зайве роздратування та вороже ставлення. Ті ж студенти, які вільно висловили своє невдоволення, почувалися набагато краще як за тих, хто виміщував свою злість на груші, так і за тих, хто не стримував емоцій і висловлювався агресивно. Вони виказали своє ставлення і заспокоїлись, інші ж ще деякий час переймалися тим, що так і не відповіли кривднику або були занадто різкими. У другому експерименті зіставлявся рівень стресу студентів з їхньою здатністю до емоційного контролю. Виявилось, що студенти, які мають найнижчий рівень стресу в навчальних ситуаціях (сесії, потреба терміново виконати завдання, дискусії з викладачами), здатні свідомо посилювати та пригнічувати свої емоції, а також є набагато вдалішими за інших студентів у передбаченні поведінки інших людей.

Емоційна регуляція є важливою, по-перше, з огляду на розвиток вміння взаємодіяти з іншими людьми, передбачати, який вплив справляють на них наші емоції, та цілеспрямовано контролювати цей вплив, піклуватись про якість стосунків. Також навички емоційної регуляції допомагають управляти емоціями, які можуть викликати депресію чи тривожні розлади, призвести до розладів регуляції злості, а отже, є запорукою психічного здоров’я кожної людини. До всього вміння, пов’язані зі свідомим контролем своїх емоцій, дозволяють зосереджуватись на шкільних завданнях, займатись спортом, долати імпульси, які стоять на заваді майстерному оволодінню якоюсь діяльністю. Дитина, яка вміє керувати своїми емоціями, здатна до самомотивації, спонукання самої себе до того, щоб почати якусь важливу, але не дуже цікаву чи захопливу діяльність та досягти в ній успіху.

  Прощати та вчити цьому

«Ніколи тобі не пробачу!» — Артемова мама постійно говорить це татові і от сказала Артему. Він багато разів уявляв собі, як вона це скаже, як викривиться її обличчя, як затремтять губи, а тому намагався все і завжди робити правильно.

Артем дуже слухняний і дуже любить своїх батьків. Хлопчик дуже переживає, коли вони сваряться, коли мама не вибачає тата, бо тоді тато йде і Артем не знає куди. На якийсь час в квартирі стає дуже тихо, а потім мама починає дзвонити. Вона бере телефон і запитує: «У тебе? Не бреши! Скажи, якщо прийде! Він має повернутися додому!» Артем не знає, кому телефонує мама і чому вона повторює те саме, але дуже боїться, що тато не повернеться. Малюк — а Артемові всього чотири роки — як мантру повторює: «Він має повернутися додому», і тато вертається. А потім щось стається, мамине обличчя знову кривиться, і тато йде.

Артем дуже тихий хлопчик, він тихо грається в своїй кімнаті, тихо засинає, тихо ходить в дитсадок. Навіть якщо в нього болить животик, він тихо лежатиме, доки мама не помітить температури й не запитає, чи нічого в нього не болить. Він і цього разу не хотів нікому створювати клопоту і вирішив сам взяти з холодильника свій йогурт. Взяв стілець, заліз, відкрив дверцята й потягнувся за йогуртом — той стояв за пляшкою з чимось коричнево-прозорим. Артем потягнувся і ненавмисне перекинув. «Ніколи не вибачу! Стільки робилося! Це ж ліки! Як ти міг! Такі дорогі ліки!» Артем зрозумів, що зробив щось страшне й непоправне, але що?! Він уявлення не має, що таке гімалайське мумійо і чому воно було в їхньому холодильнику. Він злякався. Пішов до себе в кімнату, де довго й тихо плакав, доки тато не прийшов з роботи і не покликав його їсти. Мама вже не кричала, але була червона й постійно говорила татові про це мумійо і про дорого... Потім всі лягли спати, зранку пішли в дитсадок, а ввечері вихователька сказала мамі, що Артем став запинатися.

Потреба в асертивності — це передусім потреба в повазі, а також визнанні прав дитини опиратися тиску, мати власну позицію, стояти на своєму, говорити «ні». Задоволення цієї потреби є серйозним викликом для дорослих, адже ми звикли піклуватися про дітей та приймати самостійні рішення на їхню користь, а часто й самі не мали дитячого досвіду, коли наші бажання та опір рішенням батьків серйозно брали до уваги. Зрозуміло, що активний дитячий спротив, тестування меж дозволеного, емоційні сплески, без яких неможливо навчитися саморегуляції та асертивності, можуть провокувати роздратування та образи з нашого боку. Ми живі люди й можемо звинувачувати, дорікати та в інший спосіб висловлювати своє незадоволення дітям. Що з цим робити? Передусім опановувати мистецтво прощення, вчитися прощати та щиро просити пробачення, а також вчити дітей прощати інших і бути готовими до особистих вибачень.

З психологічної точки зору прощення має кілька особ­ливих моментів, які пов’язані передусім з впливом почуття провини на психіку, а також із впливом на психіку людини її неможливості вибачити когось. У психотерапії почуття провини є одним із найважчих для роботи. Для того щоб не почуватися винними, і діти, і дорослі вдаються до різних стратегій, частина з яких є відверто деструктивними. Так, для того щоб заслужити вибачення або щоб не наразитись на звинувачення, ми можемо поступатися власними інтере­сами, намагатися в будь-який спосіб отри­мати схвалення, погоджуватися на речі, які для нас є неприємними й навіть неприйнятними (часто діти-жертви сексуального скривдження не розповідають батькам про домагання дорослих, аби їх не звинувачували в тому). Щоб не перейматися почуттям провини, підлітки й дорослі вдаються до алкоголю та наркотиків. Щоб компенсувати те, що вдома їх звинувачують, долучаються до непевних компаній, можуть потрапити в секту. Аби притлумити біль від неприйняття, можуть вдаватися до самоушкоджень (порізи або подряпини), модифікацій обличчя і тіла (пірсинг, татуювання), ризикованих видів спорту з мінімальним страхуванням або й зовсім без нього (банджи-джампінг, альпінізм). У дітей, яких звинувачують та карають, не прощаючи, зазвичай розвиваються психогенії — соматичні хвороби, які мають психологічні причини й не піддаються медикаментозному лікуванню.

Так само непросто почуваються і люди, які не можуть простити іншого. Вони весь час думають про заподіяну їм шкоду та образу, перебувають в полоні цих думок, можуть мати тривогу, депресію, напади злості. Напевно, найкращою ілюстрацією того, що робить образа з тим, у кому живе, є слова клієнтки одного з моїх колег. Ця юна дівчина пережила зґвалтування й мала багато психологічних проблем і труднощів, попри це вона знайшла в собі сили простити кривдника й перегорнути цю сторінку свого життя: «Доки я не прощу його, я знову й знову переживатиму це зґвалтування». Річ у тім, що, не прощаючи, ми продовжуємо думати про образу й кривдників і вона продовжує псувати наше життя. При цьому варто розуміти, що прощення не означає, що людина, яка скоїла поганий вчинок, звільняється від відповідальності.

Отже, чи є вчинки, які ми можемо не прощати своїм дітям? З психологічної точки зору — ні.