Читати книгу - "Танець білої тополі"

з нижнього боку нагадує срібло. Коли вітер гойдає гілки, листя переливається. Це неймовірно гарно, просто дивовижно.

– Значить, не випадково я вибрав саме це дерево. Наше кохання буде таким же високим, довгим, міцним і гарним.

– Левчику, наше кохання і так найвище за всі дерева, які ростуть у лісі й у селі. Ні, найвище за всі-всі дерева, які є у світі! – пригорнулася до нього Вишенька. – Дай йому, Боже, ще й довгого віку. Ми будемо вже старенькими, коли наше дерево виросте. Уявляєш, майже сорок метрів ось тут, над горою! Це ж аж до самого неба!

– Отож-бо! – усміхнувся Левко. – Тут наше дерево буде найближче до неба.

– І колись, коли нам того дуже-дуже захочеться, ми скинемо взуття, виліземо на самий вершечок своєї білої тополі, а тоді – хоп, і підемо босими ногами по Чумацькому Шляху. Бачиш, як він яскраво сяє, підморгує нам, ніби запрошує: «Приходьте, я вам зорями дорогу вистелю»?

– Бачу, кохана. Але давай ще трохи тут побудемо.

– А й справді, підемо колись. А зараз… Ми з тобою ще й по земних шляхах не находилися, – зітхнула Вишеслава. – Ось закінчиться війна, заберуться з села чужаки, і ми повернемося у свій будинок, не в малий, а у великий, – відремонтуємо його, накриємо черепицею і будемо жити, як усі люди, любити одне одного, дітей ростити. Недаремно ж саме на цьому будинку лелеки поселилися.

Тополька хутко пішла у ріст. Якось місячної травневої ночі Вишенька і Левко вийшли на гору і завмерли зачудовані: їхня тополька танцювала. Під поривами вітру, абсолютно не захищена від нього, вона змахувала тоненькими гілочками, її листя тремтіло і під місячним сяйвом переливалося живим сріблом. Здавалося, що це справді танцює юна дівчина.

– Зараз вона запросить тебе на білий танець, – сказала Вишенька.

– Здається, їй не до мене, вона вибрала вітер, – засміявся Левко.

– Тоді тебе запрошую я! – поклала йому руки на плечі Вишенька. – Чуєш, як звучить вальс Шопена?

– Я не вмію танцювати вальс, – поцілував обидві долоньки на своїх плечах Левко.

– Вальс не треба вчитися танцювати. Його танцюють усі – дерева, квіти, трави, лелеки, лебеді, голуби, люди… Кожен по-своєму. Заплющ очі і слухай серце. Це буде тільки наш танець. Ми назвемо його… Як же ми його назвемо? О! Танець білої тополі.

Навколо гори залягла темінь. У темені з усіх боків чигала смертельна небезпека. А вони на горі танцювали.

На початку літа в саду Вишнецьких зарум’янилися трускавки. Левко чекав, коли вони повністю достигнуть, щоб зібрати для Вишеньки. Але сільські хлопчаки вибрали їх першими. Вони занадилися у маєток і обривали все підряд – полуниці, малину, ранні черешні і недостиглі яблука. Ночами Левко і Вишенька спостерігали за загравами – десь на сусідніх селах, за лісами. Заграви супроводжувалися віддаленими вибухами. Він відправляв Вишеньку в підземелля, а сам ішов на узлісся, щоб зібрати для неї ягід. Вона дивувалася, як він їх знаходить. Сама ніколи не збирала у лісі ні трускавок, ні чорниць, ні лохин – це робила Мар’яна або ж за винагороду приносив на кухню хтось із сільських жінок. А Левко знаходив ягідні місця, та ще й посеред ночі. Він радів, що може догодити своїй ласунці.

Під час однієї з таких вилазок Левко підійшов до заповітного прадуба. Може, є якесь послання від Юстина Савоша? Тільки простягнув руку до дупла, як хтось схопив за плече. Озирнувся – односелець, Микола Якимець, побратим Юстинів. Виявляється, саме він і був зв’язковим, приносив і забирав грипси. Передав на словах прохання від Савоша: дуже потрібна людина, яка б могла виготовляти листівки. Ось текст. Поки що можна понаписувати від руки – скільки вдасться. Але краще було б надрукувати. Чи не прихопив Левко з хати-читальні друкарську машинку? Він точно знає, що вона там була.

Чого-чого, але машинки Левко не забрав. Навіть не думав, що вона може пригодитися у його підземній домі. Згадав, що колись, коли вибирав книжки, бачив машинку в бібліотеці Вишнецьких. Якщо її перенесли з усіма іншими речами до малого будинку і вона збереглася…

Виявилося, що перенесли. Тепер вони з Вишенькою мали роботу. Вишенька навіть взялася робити малюнки до листівок. На кожній малювала тризуб і гілочку калини.

* * *

Того липневого світанку Левко прокрадався від лісу до гори і побачив, що село не спить. Біля управи метушилися поліцаї, щось поспіхом закидали у кузов вантажівки, диркотіли мотоцикли, як перед кінцем світу, десь на віддаленому кутку, здається, на Пігунівці, горіла хата, з іншого боку села – ще одна. Подумав, що знову облава. Але коли вгледів потік транспорту, що рухався у бік траси, зрозумів: німці втікають із села. Нарешті! Нарешті!!!

Цілий день село мовчало: зачаїлося і насторожено визирало з-за тинів. Люди не виходили на городи, що стікали бур’янами, не виганяли корів на пашу, навіть біля криниць не брязкотіли відрами. Наступного дня все стало на свої місця: ожили двори, замайоріли білими перкальовими хустинками городи, замукала дорогою від вигону до узлісся череда.

Левко і Вишеслава пішли до маєтку. Вперше за стільки часу – посеред білого дня. На віддаленій алеї зупинилися.

Від великого будинку чути було чоловічі голоси, стукіт молотків, тріск сухого дерева – ніби хтось поспішно відривав обгорілі віконниці. Левко розсердився: не встигли німці п’ятами накивати, як свої за мародерство взялися. Наказав Вишеньці присісти на веранді біля малого будинку, а сам вирушив на розбірки до непроханих гостей. Заховався за густими заростями геть здичавілого за війну ясмину, щоб розгледіти, хто ж це так нахабно намагається вибити цеглу зі стіни і вийняти віконні рами.

Він зразу ж упізнав їх – найближчий