Читати книгу - "Заїр"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 89
Перейти на сторінку:
світі. А тому, що думав, тільки вона мене розуміє, знає мої смаки, мої химери, мій спосіб дивитися на життя. Я був вдячний їй за те, що вона зробила для мене, і думав, вона повинна бути вдячною мені за те, що я зробив для неї. Я звик дивитися на світ її очима. Ти пам’ятаєш історію про двох чоловіків, які гасили пожежу, й у одного з них обличчя забруднене сажею?

Вона підвела голову з мого плеча; я помітив, що очі в неї мокрі від сліз.

– Тож і для мене світ був лише віддзеркаленням краси Естер, – провадив я. – Це кохання? Чи це залежність?

– Я не знаю. Думаю, що без залежності кохання не буває.

– Можливо, й так. Але припустімо, що замість написати «Час шматувати і час зшивати», книжку, яка насправді є листом до жінки, що поїхала кудись далеко, я написав би, щось інше, наприклад: «Чоловік і дружина живуть разом уже десять років. Раніше вони кохалися щодня, тепер вони кохаються раз на тиждень, але це для них уже не так важливо; адже між ними існує спільність інтересів, взаємна підтримка, товариські взаємини. Він сумує, коли йому доводиться вечеряти самому-одному, бо вона мусить довше затримуватися на роботі. Вона журиться, коли він вирушає у відрядження, але розуміє, що це частина його професії. Вони відчувають, що чогось їм починає бракувати, але вони люди дорослі, зрілі й знають, як важливо підтримувати стабільні стосунки, бодай в інтересах дітей. Вони все більше присвячують себе роботі й дітям, усе менше думають про свій шлюб, з яким нібито все гаразд, адже в нього нема коханки, а в неї – коханця.

Вони помічають: щось у них не так. Але не можуть зрозуміти, в чому річ. Минає час, вони все більше залежать одне від одного, наближається старість, і можливостей почати нове життя все меншає. Усе більше й більше часу вони присвячують читанню, вишиванню, телевізору, друзям, але раптом відкривають, що їм нема про що поговорити ані під час вечері, ані після вечері. Він дуже легко втрачає терпець, а вона стає мовчазнішою, ніж звичайно. Обоє помічають, що віддаляються одне від одного й не розуміють чому. Зрештою доходять висновку, що шлюб таким і має бути, але не хочуть розмовляти про це з друзями, вдають щасливе подружжя, де двоє підтримують одне одного і мають спільні інтереси. З’являється тут коханка, там – коханець, але нічого серйозного, звичайно. Найважливішим, найнеобхіднішим, визначальним є поводитися так, ніби нічого подібного з ними не відбувається, щось змінювати вже пізно».

– Я знаю цю історію, хоч переживати її мені ніколи не доводилося. Гадаю, життя навчає нас миритися з такими ситуаціями, як ця.

Я скидаю пальто і стаю на мур, що обгороджує фонтан. Вона запитує, що я хочу робити.

– Хочу підійти до колони.

– Ти збожеволів. Уже весна, і крига дуже тонка.

– Я повинен туди дійти.

Я ставлю ногу на лід, крижаний покрив зрушує з місця, але не ламається. Поки я дивився, як сходить сонце, я уклав певну угоду з Богом: якщо зможу дійти до колони й повернутися звідти, не провалившись крізь лід, це буде для мене сигналом, що я перебуваю на правильній дорозі, і Його рука веде мене по ній туди, куди я повинен прийти.

– Крига тебе не витримає.

– Ну то й що? Я ризикую лише намочити ноги, а найближчий готель недалеко, і я страждатиму недовго.

Я ставлю на лід другу ногу, тепер я вже тисну на нього вагою всього тіла, він відколюється по краях, і трохи води покриває його поверхню, але він не ламається. Я йду до колони, мені треба пройти лише чотири метри, якщо брати до уваги відстань туди й назад, і я ризикую лише скупатися в холодній воді. А проте мені вже нема коли думати, що може зі мною статися: я вже ступив перший крок і треба йти до кінця.

Я йду, доходжу до колони, доторкаюся до неї рукою, чую гучний тріскіт, але ще перебуваю на поверхні льоду. Мій перший інстинкт – побігти, але щось мені підказує, що в такому разі мої кроки будуть твердішими, важчими, і я провалюся під лід. Я повинен повернутися повільно, в тому самому ритмі.

Сонце виринає з-за обрію, прямо переді мною, воно трохи мене засліплює, і я бачу перед собою лише силует Марі та обриси будівель і дерев. Крижаний покрив рухається, вода переливається через краї і заливає поверхню, але я знаю – я абсолютно переконаний, – що дійду до кінця. Бо я у спілці з цим днем, я зробив свій вибір, я знаю, на що спроможна замерзла вода, знаю, як змагатися з нею, знаю, як просити її, щоб вона мені допомогла, щоб не дозволила провалитися крізь лід. Я входжу в транс, мене опановує ейфорія, я знову мала дитина, я знову роблю щось заборонене, хибне, але те, що дає мені величезну втіху. Яка радість! Укладати божевільні угоди з Богом, зразка «якщо я зроблю це, то має статися те», знаки, які надходять не ззовні, а від інстинкту, через спроможність забувати старі правила й створювати нові ситуації.

Я дякую долі за те, що зустрів Михаїла, епілептика, який думає, що чує Голоси. Я підійшов до нього в пошуках своєї дружини, а в результаті побачив, що перетворився на бліде віддзеркалення самого себе. То Естер досі для мене важлива? Думаю, що так, саме її кохання колись змінило моє життя, і тепер змінює мене знову. Моя історія ставала старою, мені було дедалі важче нести її на собі, усе частіше й частіше доводилося йти на ризик, як оцей перехід по кризі фонтану, укладаючи угоди з Богом, чекаючи від Нього знаку. Я забув про те, що треба постійно відновлювати дорогу до Сантьяго, викидати непотрібний багаж, зберігати лише те, що

1 ... 59 60 61 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заїр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заїр"