Читати книгу - "Темна матерія"

використання значно посилює неврологічне функціонування і виробляє звикання. Гарною новиною є те, що період напіврозпаду дуже короткий, і якщо ми не будемо ковтати ампули одну за одною, то все буде добре. — Вона встромляє ноги в балетки, дивиться на мене. — Ти вражений собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти побудував цю штуку.

— Так, але я й досі не знаю, як. Я знаю теорію. Але створення стабільного квантового стану в людей це...

— Неймовірний прорив?

Ще б пак. Волосся в мене на потилиці стає дибки, коли я усвідомлюю, що цього не може бути.

Я кажу:

— Це один шанс на мільярд, але ми маємо справу з мультивсесвітом. Із безкінечністю. Може, існує мільйон світів, таких, як твій, де я нічого цього не придумував. Але потрібен лише один, де я таки докопався до істини.

На відмітці тридцять хвилин я помічаю перші ознаки дії препарату — мерехтіння сяючої, блискучої ейфорії.

Чудове відчуття звільнення.

Хоч і не таке інтенсивне, як у кубі в «Лабораторіях швидкості».

Я дивлюсь на Аманду.

— Здається, мене чіпляє.

— Мене теж, — каже вона.

І знову ми в коридорі.

Я питаю:

— Твій годинник ще йде?

Аманда задирає рукав светра й показує циферблат годинника з тритієвою зеленою підсвіткою.

31:15.

31:16.

31:17.

— Отже, минуло трохи більше тридцяти однієї хвилини відтоді, як ми випили препарат. Ти знаєш, як довго він впливатиме на хімію нашого мозку?

— Здається, близько години.

— Давай засічемо час, щоб знати напевно.

Я повертаюся до дверей, які вели на парковку, й відчиняю їх.

Тепер переді мною ліс.

Тільки тут немає й сліду рослинності.

І сліду життя.

Просто обпалені стовбури, скільки сягає око.

Дерева немов якісь примари, їхнє довге тонке гілля неначе чорна павутина на тлі вугільно-сірого неба.

Я зачиняю двері.

Вони автоматично замикаються.

У мене паморочиться голова, коли я бачу, як куб знову віддаляється від мене, розчиняється в безкінечності.

Я відмикаю замок, відчиняю двері.

Коридор знову зникає.

Мертвий ліс усе ще тут.

Я кажу:

— Ага, отже тепер ми знаємо, що зв’язок між дверима й цими світами встановлюється тільки на час дії препарату. Ось чому ніхто з ваших пілотів так і не повернувся назад в лабораторію.

— Тобто, коли препарат починає діяти, коридор з’являється знову?

— Здається, так.

— Тоді, як же ми повернемось додому?

 _____________

Аманда починає йти.

Швидше й швидше.

Потім біжить підтюпцем.

Тепер біжить.

У темряву, яка не міняється.

В якої немає кінця.

Лаштунки мультивсесвіту.

Від цих зусиль я пітнію, і моя спрага стає просто нестерпною, але я мовчу, думаючи, що, можливо, їй це необхідно. Може, їй треба спалити якусь енергію. Переконатися, що скільки б вона не рухалась вперед, цей коридор ніколи не закінчиться.

Я думаю, що ми обоє просто намагаємось усвідомити, який це жах — безкінечність.

Нарешті вона спустошується.

Сповільнюється.

Кругом тихо, чути тільки, як наші кроки відлунюють попереду в темряві.

У мене паморочиться в голові від голоду й спраги, і я все думаю про ті два літри води в нашому рюкзаку, в мене просто руки тягнуться вхопити їх, але я знаю, що їх треба берегти.

Тепер ми йдемо по коридору розміреною ходою.

Я тримаю ліхтарик так, щоб мені було видно кожні двері кожного кубу.

Я не знаю, що саме шукаю.

Може, якесь порушення одноманітності.

Що завгодно, може, якийсь знак, аби хоч за щось зачепитися.

А в голові тим часом б’ється настирлива думка...

Що буде, коли закінчиться вода?

Коли закінчиться їжа?

Коли сядуть батарейки, які живлять цей ліхтар — наше єдине джерело світла?

Як мені знайти дорогу додому?

Цікаво, скільки часу минуло відтоді, як ми вперше ввійшли в куб ще в «Лабораторіях швидкості»?

Я втратив відчуття часу.