Читати книгу - "Темна матерія"

— Так, не інакше як закінчується дія препарату.

Через кілька кварталів будинки закінчуються. Ми доходимо до поручнів, які простягаються вздовж хвилевідбійної стінки. Озеро широчіє на кілометри під радіоактивним небом, і зовсім не схоже на озеро Мічиган, а швидше виглядає, як величезна сіра пустеля. Попіл накопичується на поверхні води й хвилеподібно здіймається, як водяний матрац, коли хвилі чорної піни вдаряються об хвилевідбійну стінку.

Назад ми йдемо проти вітру.

Попіл лізе в очі й рот.

Наші сліди вже занесло.

Десь за квартал од готелю, зовсім поруч, чується звук, як від наростаючого грому.

Земля двигтить під ногами.

Ще один будинок падає на коліна.

Куб на тому ж місці, де ми його залишили — в дальньому кутку парковки на найнижчому рівні.

Ми вкриті попелом, тож біля дверей зупиняємося і струшуємо його з одягу й волосся.

Забираємося всередину, ляскає замок і за нами зачиняються двері.

Ми знову в простому замкненому обширі куба.

Чотири стіни.

Двері.

Ліхтар.

Рюкзак.

І дві спантеличені людські істоти.

Аманда сидить, обійнявши коліна й притиснувши їх до грудей.

— Як ти думаєш, що тут сталося? — питає вона.

— Супервулкан. Удар астероїда. Ядерна війна. Важко сказати.

— Ми в майбутньому?

— Ні, куб може просто під’єднати нас до інших реальностей в одній і тій самій точці в просторі й часі. Але я думаю, що деякі світи можуть здатися майбутнім, якщо вони зробили технологічні прориви, які нам і не снилися.

— А що, як вони всі знищені, як оцей?

Я кажу:

— Нам треба знову прийняти препарат. Я не впевнений, що ми в безпеці під цим хмарочосом, який розвалюється.

Аманда скидає балетки й витрушує з них попіл.

Я кажу:

— Те, що ти зробила для мене в тій лабораторії... Ти врятувала мені життя.

Вона дивиться на мене, і її нижня губа починає тремтіти.

— Я так заздрила тим першим пілотам, які зайшли в куб. Жахіття. Я не можу повірити, що це відбувається насправді.

Я розстібаю рюкзак і починаю витягати весь його вміст, щоб подивитися, що в нас є.

Я знаходжу шкіряну сумку з ампулами й наборами для ін’єкцій.

Три записники, запаяні в пластик.

Коробка ручок.

Ніж у нейлоновому футлярі.

Аптечка.

Рятувальна термоковдра.

Дощовик.

Туалетні речі.

Дві пачки готівки.

Лічильник Гейгера.

Компас.

Дві повні однолітрові пляшки з водою.

Шість армійських індивідуальних харчових пакетів.

— Ти все це спакувала? — питаю.

— Ні, я просто вхопила його на складі. Це стандартний набір. Те, що кожен бере в куб. Нам треба було ще вдягнути скафандри, але я не встигла прихопити жодного.

— Що правда, то правда. А якщо світ такий? Рівень радіації може зашкалювати, або склад атмосфери відрізнятиметься. Якщо щось не так буде з тиском — занизький, наприклад — то наша кров і всі рідини в нашому тілі закиплять.

Впадають в око пляшки з водою. Я не пив нічого вже кілька годин, ще з обіду. Пити хочеться страшенно.

Я відкриваю шкіряну сумку. Вона наче спеціально зроблена для ампул, кожна скляна пляшечка утримується в окремому мініатюрному рукаві.

Я починаю рахувати їх.

— П’ятдесят, — каже Аманда. — Ну, тепер сорок вісім. Треба було хапати два рюкзаки, але...

— Ти не збиралася йти зі мною.

— Наскільки кепські наші справи? — питає вона. — Тільки чесно.

— Не знаю. Але це наш космічний корабель. І краще нам навчитися літати на ньому.

Я починаю складати все назад у рюкзак. Аманда бере набори для ін’єкцій.

Цього разу ми ламаємо шийки ампул і п’ємо препарат. Рідина ковзає по моєму язику, вона солодкава, аж нудотна на смак.

Залишилось сорок шість ампул.

Я запускаю таймер на годиннику Аманди й питаю:

— Скільки разів можна приймати цю бурду, щоб не зашкварити собі мізки?

— Недавно ми проводили деякі дослідження.

— Затягли в лабораторію якогось бомжа з вулиці?

Вона майже усміхається.

— Ніхто не помер. Ми з’ясували, що повторне