Читати книгу - "Відлуння у брамі"

вони вже були анульовані операторами, або перебували «поза межами досяжності», а також адресу його електронної пошти.

Того ж вечора на Фестивальній набережній капітан зустрівся зі своїм немолодим, але ще бадьорим колишнім наставником. З усіх своїх колег капітан найбільше довіряв старому полковникові, який навчав його перших премудрощів контршпигунського ремесла. У присмачених смогом безвітряних сутінках раннього літа вони сиділи на найдовшій в Україні парковій лаві[38]. Капітан розповів про усі обставини, пов’язані з шантажуванням Бланка та підтвердженими підозрами щодо фінансування Шахсуваровим розробок у Дніпропетровську новітньої зброї. Колега натомість чітко і стисло повідомив про те, що свого часу здійснював моніторинг сумнівних оборудок російського олігарха з Хазяїном, але коли той перебрався до Києва, усі матеріали вилучили столичні колеги…

— Знаєш, — міркував розважливий полковник, — Хазяїна зараз контролюють американці, гадаю, що вони… Чекай! Слухай сюди: у дев’яностому році, коли я ще був майором, контррозвідники здійснювали рутинну профілактику на «Південмаші». У їхнє поле зору потрапив один журналіст із заводської багатотиражки, звали його Василь Остапенко. Тоді зафіксували контакти журналіста з чоловіком, що видавав себе за любителя теософії з Латвії. В оперативну розробку цю справу передали мені. Ми з’ясували, що ніякий то був не латвієць і не теософ, але хто він насправді — дізнатися не встигли. Я припускав, що він із ЦРУ, але щойно ми встановили щільне стеження за Василем Остапенком, контактер зник. Про всяк випадок я наполягав на допиті або й затриманні Остапенка, але тоді система радянських спецслужб вже шкутильгала на обидві ноги. Її критикували як справжні дисиденти, так і агенти КДБ під прикриттям дисиденства. Останні рясно обсіли новостворені демократичні організації — Рух, Товариство української мови… Моє начальство вирішило, що допит журналіста завдасть більше шкоди, ніж користі. Тим паче, що до справжніх ракетних секретів він доступу мати не міг, а місяців за п’ять розвалився Радянський Союз…

— Цікаво, який це має стосунок до моєї справи?

— Слухай далі, капітане. Два тижні тому я випадково бачив того «латвійця» неподалік Преображенського собору, постарілого, розповнілого, але цілком впізнаваного. Щоправда, я їхав у трамваї, а він сідав у великий чорний джип. Та це ще не все, днями онук показав мені в Інтернеті аматорські кадри, де видно, як у Запоріжжі з балкона спускається, а потім падає зовсім молодий чоловік. Пізніше з’ясувалося, що у квартирі, з якої він утікав, знайшли труп Василя Остапенка. Навіть якщо ця смерть і поява «латвійця» є збігом, все одно раджу не нехтувати цим фактом.

— А як звали іноземця?

— Андреас Томіньш.

Поміркувавши, капітан вирішив не обтяжувати своє пузате начальство отриманою інформацією. Він без зайвих юридичних формальностей забезпечив прослуховування телефонів та перлюстрацію електронної переписки Транихиїла, Бланка і Людмили. Потім установив місце проживання Олегової родини у Кременчуці та попросив місцевих колег якомога більше про неї дізнатися. Засадив двох аналітиків за роботу у соціальних мережах — вони мали надибати знайомих дивного парубійка та ненав’язливо розпитати про нього. Звісно, капітан поставив на прослуховування також і телефони Олегової мами, сестри й бабусі, прочитав усі повідомлення в його електронній скриньці. Нічого значущого не виявив, якщо не брати до уваги, що парубок колись підробляв жиголо. Потому домовився, щоб його познайомили зі слідчим, який з’ясовує обставини смерті Василя Остапенка та напросився до нього «у помічники». Слідчий спочатку відмовлявся, але дізнавшись, що йдеться про обставини гучного теракту на летовищі, погодився.

Ще за кілька днів капітан призначив Транихиїлові зустріч у «Порто-Яффо».

18. Закон Сварога

Кам’яна могила на Велесі відрізнялася від її подоби на Землі. У брамі було видно, що вона вища — метрів зо двадцять, проте коротша і менш посічена тріщинами та гротами. На ній стояв чималий — метрів п’ять заввишки та більше, ніж метр у діаметрі — кам’яний стовп-ідол, витесаний, швидше за усе, з пісковика. Верхівка стовпа являла собою виразне великооке обличчя бородатого довгокосого чоловіка, чию голову прикрашали розлогі роги тура — так виглядав кумир бога Велеса. По стовпу угору піднімалися рельєфні рослинні орнаменти, подекуди траплялися і голови тварин — ведмедів, кабанів, лосів та рисей. Під кумиром, зі східного боку, на вишитому рушнику лежав свіжий хліб, поряд стояв глечик із чимось білим — молоком або сметаною, і тарілка з олією, чи може, медом. Могилу освітлювало тьмяне сонце, що лише піднімалося над хмарним обрієм. Сіявся дрібний дощик зі снігом.

— Он погляньте, — Мстислав вказав у нижній правий куток брами, де річку переходив чималий табун невисоких коней сіро-полової масті, з темною смугою поздовж хребта й темними ногами.

— Тарпани, — у голосі Гордія було чути захват від побаченого — Дикі коні прадавньої Євразії. Цікаво, у який час ми потрапили?

— Ти ж сам сказав: у прадавній, швидше за все, — відповів Іван.

— Це за умови, що час на Велесі якимось чином синхронізується із земним, — зауважив Тарас.

— Синхронізується, будьте певні, — низький голос пролунав немов звідусіль.

Спочатку усім здалося, що ці слова вимовив Триголос, бо інтонація й тембр були подібні до молодої басовитості духа Хортиці, але він так само здивовано озирався.

— Чого головами крутите? Заходьте, — цього разу всі збагнули, що голос лунає з брами.

Зображення у рамі почало зміщуватися до східного боку стовпа. Тепер усі бачили, що над харчами, офірованими ідолу Велеса, в облямуванні кам’яних рослин і тварин знаходиться рама-двійник їхньої. З брами знову війнуло вологим та холодним повітрям пізньої осені або ранньої зими. До печери залетіло кілька крапель і сніжинок. Зображення у брамі стрімко наближалося до рами на стовпі, аж поки вони обидві не злилися. Якусь мить було видно