Читати книгу - "Етюди про звичаї"

уранці, а через кілька днів приїхала ввечері в кареті, в бальному вбранні.

— О! Вже четверта! — вигукнули пані Воке й товстуха Сільвія, не впізнавши у цій знатній дамі просто вдягненої дівчини, що першого разу приїздила вранці.

Горіо тоді ще платив тисячу двісті франків за пансіон. Пані Воке вважала природним, що такий багатий чоловік має чотирьох або п'ятьох коханок; на її думку, видавати їх за своїх дочок було навіть хитрою вигадкою. Її зовсім не бентежило, що вони ходять до нього в «Дім Воке». Проте, зрозумівши після цих візитів причину його байдужості до її особи, вона дозволила собі на початку другого року взивати його «старим котом». А коли її пожилець дійшов до дев'ятисот франків, вона, побачивши, як від нього виходить одна з тих дам, досить зухвало спитала, на що він хоче перетворити її дім. Батько Горіо відповів, що ця дама — старша його дочка.

— То їх у вас, видно, десятків три, оцих дочок! — уїдливо зауважила пані Воке.

— Тільки дві, — відповів пансіонер з лагідністю зубожілої людини, яку злидні навчили коритись.

— Під кінець третього року батько Горіо ще більше врізав свої витрати, перебрався на четвертий поверх і перейшов на пансіон за сорок п'ять франків місячно. Він більше не нюхав тютюну, обходився без перукаря і перестав пудрити волосся. Коли батько Горіо вперше з'явився без пудри, хазяйка скрикнула з подиву, побачивши колір його волосся, брудно-сірого й зеленкуватого відтінку. Обличчя, день у день печальніше від таємної журби, здавалося найнещаснішим з усіх, що збиралися за обіднім столом. Тепер не залишалося вже ніякого сумніву: батько Горіо — розпусник, і тільки завдяки спритності лікаря він зберіг зір, не зазнавши шкідливого впливу ліків, необхідних при його хворобах; а бридкий колір його волосся — то наслідок надмірних утіх і тих засобів, яких він уживав, щоб продовжити втіхи. Моральний і фізичний стан бідолахи давав поживу всім цим побрехенькам. Зносивши свою гарну білизну, Горіо замінив її білизною з перкалю по чотирнадцять су за лікоть. Його діаманти, золота табакерка, ланцюжок і коштовності зникли одне по одному. Він скинув блакитний фрак, увесь свій ошатний костюм і носив узимку і влітку сюртук із грубого коричневого сукна, жилет з козячої вовни й сірі сукняні штани. Старий марнів дедалі більше, литки в нього схудли, обличчя, колись опасисте від утіх міщанського добробуту, страшенно зморщилося; чоло поорали борозни, щелепи випинались під шкірою. На четвертий рік перебування в пансіоні на вулиці Святої Женев'єви його не можна було впізнати. Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, з вигляду не більше сорока років, високий, огрядний, напрочуд моложавий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих, — перетворився на сімдесятилітнього дідугана, отупілого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, злиняли і вже не сльозилися; здавалося, з червоних повік сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у інших. Молоді студенти-медики, помітивши обвислу нижню губу, заходилися виміряти його лицевий кут, довго шарпали його і згодом визнали за кретина.

Якось увечері, після обіду, пані Воке, глузуючи з його батьківства, сказала:

— Що ж це ваші дочки вас не провідують?

Батько Горіо здригнувся, немов хазяйка штрикнула його розпеченим залізом.

— Вони іноді приходять, — схвильованим голосом відповів він.

— Ха-ха! Ви ще з ними зустрічаєтесь іноді? — скрикнули студенти. — Браво, батечку Горіо!

Але старий уже не чув глузувань, викликаних його відповіддю; він знову поринув у задуму, яку поверхові спостерігачі вважали за старечу отупілість. Якби вони добре знали Горіо, їх, мабуть, дуже зацікавила б загадка його фізичного й морального стану. Було б зовсім не важко дізнатися, чи справді у Горіо була колись фабрика вермішелі і який він мав капітал, але старі люди, що могли цікавитися ним, ніколи не виходили за межі кварталу й жили в пансіоні, мов скойки при скелі. Що ж до інших, то вони, тільки-но покинувши вулицю Святої Женев'єви й поринувши в метушню паризького життя, забували бідолашного старого, з якого глузували. В уяві цих обмежених людей, так само як і в уяві безтурботних юнаків, похмурі злидні батька Горіо та його пригнічений вигляд були несумісні з будь-якими статками і забезпеченим становищем у світі. Що ж до дівчат, яких він називав дочками, то всі приставали на думку пані Воке; вона з суворою логікою старих жінок, які цілими вечорами точать плітки, казала:

— Якби в батька Горіо були такі багаті дочки, як ці дами, що його відвідують, то він не жив би в моєму домі на четвертому поверсі за сорок п'ять франків на місяць та й не вдягався б, мов той старець.

Цих висновків ніщо не могло спростувати. Отож наприкінці листопада 1819 року, коли сталась ця драма, в пансіоні вже склалася цілком певна думка про сердешного старого: ніколи в нього не було ні дочок, ні дружини; через надуживання втіхами він зробився слимаком, людиноподібним молюском з класу кашкетоносних, як казав один службовець Природничого музею, що приходив сюди обідати.

Навіть Пуаре проти Горіо був орел, джентльмен. Він розмовляв, міркував, відповідав; щоправда, говорячи, міркуючи і відповідаючи, не міг нічого сказати свого, бо мав звичку повторювати сказане іншими; та все ж він брав участь у розмові, був живою людиною, яка, певно, щось почувала; тим часом батько Горіо, за словами того ж таки службовця музею, застиг на нулі за Реомюром.

Ежен де Растіньяк повернувся з дому в настрої, добре відомому обдарованим юнакам або тим, хто в скрутному становищі на деякий час набуває рис видатної людини. В перший рік перебування в Парижі, коли навчання ще не вимагає напруженої праці, Ежен утішався показними принадами столиці. Студентові завжди не вистачає часу, щоб ознайомитися з репертуаром усіх театрів, вивчити всі ходи й виходи паризького лабіринту, освоїтись із звичаями й мовою, звикнути до своєрідних розваг столиці, оббігати всі пристойні та веселі місця, послухати цікаві лекції, оглянути скарби музеїв. Студент спочатку захоплюється дрібницями, які здаються йому чимсь грандіозним. У нього є своя велика людина — професор з Колеж де Франс, який одержує відповідну платню саме за те, щоб бути на рівні своєї аудиторії. Студент затягує краватку й хизується перед