Читати книгу - "Рiднi дiти"

Ліна замріялась. Як це дивно все. Якийсь Вітя, а вона йому про все пише... Цікаво, як поставилась би до всього Таня?

...Восени вийшло все по-дурному!

Вона зайшла до них у дім, постукала в квартиру, де вони жили, а якась жінка проходила і сказала: — Там нікого нема. Вони недавно виїхали.

Може, то й не вони були!.. Може, вони й не повернуться до Києва... Але треба швидше переписувати план, бо вже, напевне, обід, а там треба буде готувати з дітьми уроки...

— Ліно Павлівно! Ліно Павлівно! — раптом почула вона голоси Каті і Асі. — Ходімте в залу, до нас артистка приїхала і зараз виступатиме.

Артистка! Як було добре, коли інколи до школи приїздила Танина мама! Як її всі любили і ходили за нею табунцем. Навіть іти зараз не хочеться, дивитись на чужу артистку, порівнювати її з «нашою Таниною мамою» і згадувати ті далекі роки. Але Катя і Ася такі впевнені, що Ліна Павлівна з радістю побіжить за ними, що не можна їх розчарувати. Ліна Павлівна з дівчатами тихо заходить в зал і бачить — посеред дітей стоїть... Танина мама...

Ліна підносить руки, склавши обидві долоні, і каже здивовано, розгублено, нічого не розуміючи:

— Танина мама...

А Танина мама дивиться якусь мить так само розгублено і здивовано і раптом біжить до неї.

— Це ти, Ліночко! Звідки ти тут?

Танина мама нічого не могла слухати, не могла зрозуміти, що їй розповідала Ліна, що розповідали діти. Вона витирала сльози і тільки казала:

— Швидше їдьмо... Танечка, мабуть, дома... Ліночко, моя дівчинко Дорога... У вас тут нема телефону?.. Я б додому подзвонила... попередила... їдьмо, їдьмо, швидше. Яка я рада, яка я рада!

Діти, Марина Петрівна — усі були схвильовані цією зустріччю.

— Ось ми і породичалися з вами, — мовила Марина Петрівна, потискуючи на прощання руку Галині Олексіївні.

Лена обняла Ліну і прошепотіла:

— Яка я рада за тебе!..

Ліна швидко одяглася, і кожен з дітей хотів їй допомогти — Ваня великий тримав пальто, Тоня і Світлана трохи не розірвали хусточку, яку Ліна одягала на шию.

До Галини Олексіївни теж усі враз пройнялися любов'ю, вона справді стала наче родичка, і так уже вийшло само собою, що всіх дітей вона перецілувала на прощання, коли всі вони юрбою проводжали їх до тролейбусної зупинки. Чим ближче вони підходили до дому, тим більше завмирало у Ліни серце.

Вони майже не розмовляли, тільки Галина Олексіївна міцно тримала її за руку і погладжувала ніби хотіла приголубити за всі ці роки.

Висока худенька дівчина з темними рудуватими косами, складеними вінком на голові, відкрила двері. Ліні одразу чомусь впав у очі цей віночок кіс і комсомольський значок на кофточці, а тоді вже вона побачила Танині очі, все обличчя і почула здивований вигук.

— Ой Ліна! Ліна!

— Ти пізнала, пізнала, Танечко? — питала, плачучи, мама.

— Звідки ти, Ліночко, ой Ліночка!

Вони припали одна до одної і не могли відірватися.

* * *

Звідки вона тут, вона розповіла потім, сидячи в обіймах Тані і Таниної мами у них на канапі в кабінеті.

— Тільки подумати,— не могла заспокоїтись Галина Олексіївна,— стільки часу в одному місті і не побачитись! Ми виїздили, але ж тільки на місяць — і саме в цей час ти заходила.

— Ой, як добре, — шепотіла Таня, стискуючи Лінину руку. Скільки років вони не бачилися, і яких років!

— Мамо! — раптом схопилася Таня. — А про батька ти сказала? Ліночко, ми ж твого батька бачили!

— Де, як? — перелякано спитала Ліна.

— Ми бачили його на станції. Він військовий.

— Військовий? — спитала Ліна здивовано. — Ви бачили його на волі?

— Звичайно, у нього орденська планочка на грудях, я помітила, тільки не встигла роздивитися, які саме ордени чи медалі.

— Ні, це правда? Ви не помилилися, то був він?

— Звичайно, він. Він сам підійшов до нас і спитав про тебе. Тільки поїзд швидко рушив, і ми не встигли поговорити як слід, навіть номер польової пошти спитати.

— Номер польової пошти,— повторила механічно Ліна і раптом згадала, як вона сказала тоді фрау Еллі: «Мій батько на фронті». Як їй хотілося тоді, щоб це була правда! І зараз їй невимовно радісно було почути це. Батько був на фронті, батько разом з усім радянським народом захищав Батьківщину. Він спокутував свою провину перед нею.

— Яка я щаслива, коли б ви знали, — тихо сказала вона. Галина Олексіївна погладила її по світлих косах, що лежали, як і в дочки, вінком на голові.

— Як же дізнатися, де він тепер? — схвильовано продовжувала Ліна. — Тепер я, мабуть, можу написати в військкомат, і там розшукають.