Читати книгу - "Горохове чудо"

— А дід Іван ота-ак розмахував руками: я працюю! А баба йому казала: не лякай дитини.

У наших дверях нема ключа. Ми не зачиняємося від сусідки, а вона від нас. Щоб протяг не рипів дверима, підкладаю газету. В кімнаті і на кухні кватирка відчинена.

Мала не подає голосу. Сняться їй баби і діди? Бабу Тамару вона дуже любить. Баба Тамара їй все дозволяє. Я мию посуд, згадую: приїхали вони з дідом Іваном у гості. Ненадовго. Треба їм на поїзд. Поклали Воксанку спати, а вона реве за бабою.

— Не плач, я проведу діда Івана й повернуся, — сказала баба.

Вони пішли. А мала допитується:

— Баба скоро вернеться?

— Скоро, — лежу й читаю на дивані.

— А де вона спатиме?

— Отут, ляже біля мене й спатиме.

— А хіба ти дід Іван, щоб вона з тобою спала?

Дрібний дощик миє наше вікно. Та чи він найнявся?

Під дощ добре спиться — небо обіймає землю і людей.

Але я помилився. Відхиляю двері — все ліжко зіжмакане і Воксанка сидить на цій жмаканині. Коси накостричились.

— Ти чому не спиш?

— Я думаю: засну і вмру, і мене більше не буде.

— Малі діти в сні не вмирають. Малі діти в сні ростуть.

— Ростуть?.. А де мій горішок?

— Ти заплющ очі, заграй на дудочку, він і прикотиться.

— А де дудочка?

— На пальцях.

— Ду-ду-ду!

Я підіймаю горіх з килимка і кладу їй у поділок.

— Є! Він буде спати в моєму кулаці. Він теж виросте?

Я показую, що виросте і буде як кулак. Вона смішно поводить плечима, втягує голову в плечі, шусть під ковдру — і вже її нема. Впали повіки, і нема очей. Але тієї ж миті розмикаються, нащулюючись, дивляться самими чоловічками, хлюпають синім, чистим.

— Ти сядь…

Я забуваю про всю роботу. Сідаю, кладу на бильце руку. Гойдати її не треба. А колись доводилося її загойдувати. Ліжко їздило від балкона до дивана, злітали коліщата. Наша мама сердилася: «Яка я нещасна!»

Ковдра вкриває Воксанку по самісіньку шию. Десь там, під ковдрою, у кулаці спить горіх.

А вона подрімує.

На подушці кругле горохове чудо. В нього чубчик як волоття, а під ним дві кринички. Воно має лоб. Він трошки випуклий і ще зовсім гладенький. На ньому найчастіше пробігають тіні здивування і лягають тіні загадки. Він морщиться: думає. Горохове чудо має брови. Воно хоче всім подобатися. Реве, вмивається сльозами, коли скажеш, що негарне. Воно кліпає повіками, опускає вії — так моргає. У нього є кирпа-носик. Коли бридиться, крутить ним. Воно має рота — дві червоні буби. Той рот вміє сміятися і кривитися.

— Ти сидиш?

— Сиджу.

Ходить сон коло вікон, коло нашого одного вікна і зачиняє в горохового чуда дві кринички.

— А мені сон щось принесе?

— Принесе. Повний кошик краси, повний кошик найкращого.

— І ми будемо гратися?

— Будемо.

— А коли мені було найкраще?

Я кажу.

І шумить, і гуде — їде стара Віхола. Мете мітлою сніг. Зовсім зрівняла долини з горами. З лісу вийшов Дід Мороз і сказав: «Годі!» Вона сіла на свою мітлу, втекла і сховалася за місяць. А Дід Мороз приніс Воксанці мішок подарунків і санчата.

Воксанка начіпляла подарунки на ялинку — гарно. Вхопила санчата і на вулицю. А на подвір’ї стоїть снігова баба. Воксанка вискочить на горбочок, у вусі свище — спускається. Сміється снігова баба чорним ротом, підморгує. Сміється й підморгує їй Воксанка. У них обох червоні носи. Навколо снігової баби топчак: Воксанка витанцювала. Добре їй зі сніговою бабою.

Та ось вийшла вона вранці на подвір’я, а від снігової баби ' і сліду нема.

Попливла водою.

Воксанка заплакала і не могла заснути. А хлопці-струмки розлилися на всі боки і цілу ніч співали весну.

А Воксанці й на вулицю не хочеться. Пропала її снігова баба. Похнюпившись, стоїть Воксанка на порозі парадного. Коли придивляється, а на тому самому місці, де була снігова баба, зеленіє трава. Воксанка сплигнула з порога — в траві квітка. Понюхала — пахне. А вгорі щось шелестить. Глянула: снігова баба виросла вишнею, яблунею і горіхом. Білий метелик пурх — Воксанка за ним. Їй стало весело. Вона почала бігати. Бавиться м’ячем, їздить на велосипеді, пускає з пальця сонечко. Про снігову бабу зовсім забула. Тепер їй ще ліпше.

Вибралася якось вона з хати: вишня не цвіте, яблуня теж.

І горіх розгубив свої сережки. Кругом повно цвіту, ніби дерева всю ніч проплакали. А розбійиики-вітри змітають той цвіт, кружляють і несуть кудись.

«Яка я нещасна!» — думає Воксанка.

А того не бачить, що вишні запалюються, що яблука в’яжуться, а горіхів по три, по чотири. Коли ж наглянула, нумо підскакувати вгору. Але хіба дістанеш? Плеснула в долоні — вишні посипалися в траву. А яблука й горіхи ще зелень. Набрала вона вишень і на Дніпро. Больбається у воді. Розляжеться на піску, обсипається з ніг до голови. А потім шубовсть у воду. Як риба. Вона й у ліжку робить Дніпро — пацає ногами. З Дніпром їй зовсім добре.

Прокинулася Воксанка, а за вікном виводять жінки-голосільниці — дощі.

Видибала вона з парадного. Скрізь лежить жовте мокре листя.

«Що ж я тепер робитиму? — і гойдала головою.

А яблуко гуп на землю. Горіхи падають і вилущуються. Воксанка взяла яблуко. А горіхи покотилися в бабин кошик. Їх зубами не розкусиш.

І вже, де росла вишня, яблуня і горіх, червона калина. Воксанка