Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

умовах, які склалися в другій половині жовтня, фундаментальний політичний розрахунок гетьмана полягав у тому, що Антанта потребувала уряду, з яким вона могла б розмовляти. «Антанті потрібно переконання,– розмірковував він, – що ми творили і досягли порядку, якого немає в іншій Росії. Нарешті,– вів він далі,– Антанті потрібно переконання, що наша політика не є політика Німеччини, а наша особиста [політика] задля блага країни. Нарешті, Антанті необхідно мати переконання, що ми зможемо надати їй комерційні вигоди та сплатити наші борги. Ми цим вимогам відповідаємо, – вважав Павло Петрович, –  і тому я не маю сумніву ні на хвилину, що Антанта визнає справу, яку ми зробили, і вона не пропаде… Ми підводились уже на власні ноги і стали би міцно, дотягни ми тільки до весни (1919 р. – Д. Я.), коли у нас була б готова армія… Я відчував, що німці не можуть бути переможцями, що вони можуть бути розбиті. Я вважав, що в цьому випадку всі інтереси Антанти – підтримати нас, і це відновить рівновагу до того часу, як я буду здатен сам ходити на власних ногах. Ця неправильна думка лягла в основу всіх наших заходів»[216]. «Країни Антанти, зі свого боку,– констатував керівник його зовнішньополітичного відомства, – вже махнули рукою на збольшевичену Росію і перенесли свої погляди на молоду Україну, сподіваючись, що вона, коли не продовжуватиме зачіпної боротьби з центральними державами, то принаймні держатиме фронт і цим в'язатиме значну частину австро-німецьких військ».[217]

Реалізуючи цю «неправильну думку», 17 жовтня 9 членів Ради Міністрів, а саме: заступник голови уряду, міністр народної освіти сенатор Василенко, державний контролер Афанасьев, міністр фінансів Ржепецький, міністр продовольства Гербель, торгу і промисловості – Гутник, юстиції – Романов, ісповідань – Зеньківський, праці – Вагнер, земельних справ – Колокольцев та держсекретар сенатор Завадський, написали голові держави листа, в якому окреслили своє бачення генерального напрямку зовнішньополітичного курсу держави. Впродовж наступного століття українські націонал-соціалісти, більшовики та сучасні фальсифікатори історії нашого народу безпідставно звинувачують Скоропадського у здачі національних інтересів «клятим москалям». Натомість, аргументація гетьманських міністрів сама по собі, без зайвих коментарів, спростовує цей наклеп.

Перше. «Накануне созыва мирной конференции (Паризької мирної конференції. – Д. Я.), исход которой надолго решит судьбу государственных новообразований, возникших на пространстве бывшей Российской империи, для внешней политики Украины ставится большая задача, далеко выходящая за пределы вопросов текущего дня. Во имя своего будущего Украина не может не стремиться к участию в конференции и должна явиться туда с ясно и твердо начертанной программой желательных для нее отношений к другим государствам».

Міркування друге. «Из числа этих государств надлежит выделить в особую группу те, на которые за время войны распалась Россия»…

Трете. «Не единство Украины с Великороссией было ошибкой прошлого, а попытка их унификации. Напротив, все говорит за то, что единение обоих народов, правильно проводимое, составляет необходимое условие для укрепления украинской самобытности».

Четверте. «Те, кто стремится воздвигнуть между Украиной и Великороссией стену вражды или, по крайней мере, безразличия, не ведают, что губят Украину».

П'яте.«… политике на Украине надлежит… видеть свое благополучие в благополучии других русских государств и в частности Великороссии. Ради себя самой Украина не может быть враждебна или хотя бы безразлична к их судьбе, а, напротив, должна быть им благожелательна, должна явиться на конференцию с твердым намерением отстаивать там общие интересы и уже ныне ратовать за помощь всеми доступными средствами в свержении большевистского ярма и за укрепление государственности на всем протяжении бывшей Российской империи».

Шосте. «…В единении со всеми русскими государствами, Украина и в отношении к остальным державам будет выступать более самостоятельно и авторитетно, чем обособленная и одинокая».

Сьоме. «Война кончается, нынешние враги переходят к мирному сожительству; было бы непростительной ошибкой не использовать время до конференции и самую конференцию для установления дружественных связей Украины с прочими культурными государствами».

Восьме. «…правильно понятые интересы Украины повелительно требуют, чтобы мы, ради будущего нашей державы, в меру сил и возможности домогались раскрепощения порабощенных большевиками частей бывшей Российской империи и способствовали воссозданию в них государственности, опираясь на те из них, в которых государственность уже возрождается».

Дев'яте. «Такою политикою мы привлекли бы их всех к себе и усилили бы свое положение их дружеским сотрудничеством. В этом единении мы нашли бы пути к обеспечению нашей судьбы при одновременном сближении с просвещенными западноевропейскими и внеевропейскими государствами».

Десяте. «Такое направление внешней политики представляется единственно ведущим украинскую державу к светлому будущему, в соответствии со всем историческим прошлым Украины».[218]

У викладі тогочасних київських спостерігачів інтрига полягала в наступному. В статті тогочасного журналіста В. Левитського «Записка девяти», оприлюдненій в часописі «Голос Києва», читаємо: «Что касается… связи с Великороссией, то оно, по-видимому, должно быть названо —… конфедерацией, т. е. союзом государств. Правда, в одном месте записки говорится о «группировке из государств», но этот термин до сих пор неизвестный государственному праву».[219]

Природно, що реалізовувати новий зовнішньополітичний курс, покликаний до життя новими геополітичними реаліями, мав би новий уряд. Отже, в тому самому числі згаданого часопису знаходимо інтерв'ю з ключовою постаттю усіх гетьманських урядів, найважливішим сподвижником Скоропадського, який з 8 липня обіймав посаду голови Державного сенату – вищої судової інституції УД, а на час інтерв'ю – також і міністра освіти. «Вопрос о возможной перемене в кабинете, – сказав Василенко зокрема, – находится в связи с возникновением Национального союза и стремлением его влиять активно на украинскую политику. Но самая отставка кабинета есть результат влияния внешней силы, в лице которой нашел поддержку Национальный союз», – сказав він (підкреслено нами. – Д. Я. Слід спеціально наголосити: Василенко НЕ назвав цю «зовнішню силу»). «Усиление этой новой коалиции, – вів він далі,– заставило значительную часть министров написать известную записку, в которой высказать свой взгляд на единственную, по его мнению, правильную реальную политику, которая одна только и