Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

Ми нервуємо, не маючи на цю розкіш ніякого права. Треба трохи відпочити. Їдьте на дачу. Завтра в цей самий час зустрінемося тут. Все. До побачення.

Потапов устав і попрямував до дверей.

— Квитки, Потапов! Ви що, хочете, щоб ваша дружина вважала мене за обманщика?

Дружина Потапова, коли їй подзвонив полковник Астангов, спочатку злякалась — чи не трапилося чогось з чоловіком. Але потім вона почула ще більш несподіванішу і незрозумілішу річ, — полковник тоном наказу запропонував їй піти сьогодні з Потаповим у театр.

— В який театр? — здивувалась вона.

— У який? — перепитав полковник і засміявся. — Слово честі, не знаю. Я наказав дістати два квитки в найкращий театр. Але квитки ще не одержав. Я віддам їх Потапову. Отже, приготуйтеся. Форма одягу — театральна.

Але Лена дуже добре знала свого чоловіка, щоб зустріти його вже у вечірньому платті. Вона все приготувала, але зустрічати його вийшла в своєму звичайному літньому халатику.

— Ти знаєш… — розгублено сказав Потапов, — нам треба їхати в театр.

— У театр? — Лена зробила здивований вигляд.

— Ой, невже в оперу? Це ж чудово! Я вмить одягнусь. А ти сідай і обідай. Я зараз!

— А хто ж буде з Вітькою? — спитав Потапов, коли дружина повернулася вже у гарному платті.

— Я одвела його до Горюнових. Він там і спатиме.

Потапов розсміявся.

— Чого ти смієшся?

— Як ти добре розіграла здивування, що ми їдемо в театр. Ну добре — поїхали!

… Йшла вже друга дія опери, а Потапов ніяк не міг розібрати, що відбувається там, на сцені. Окремо він чув музику — вона то тривожила, то заспокоювала. І окремо — розрізнено і туманно — він бачив, як на сцені якісь старомодні люди ходили, співали, сміялися, сперечались… І раптом на якусь хвилину виразно побачив усе: похилений млин у сніговій шапці, ліс в далині, а поблизу на витоптаному снігу стоять двоє, цілячись один в одного з пістолетів. Вмить це злилося з іншою картинок, коло дерева лежить Гончаров, у нього біле-біле обличчя, по якому лазять мурашки… Потапов мимоволі стиснув руку дружини.

— Як чудово співає… — прошепотіла вона. У цей час в оркестрі наростала тривожна музика, вона ширилась, злітала дедалі вище і враз обірвалася страшенним ударом пострілу.

Потапов здригнувся. Один з тих, що стояли на снігу, впав, і одразу завіса закрила сцену. Потапов здивовано озирався на присутніх, що захоплено кричали і плескали.

— Який чарівний голос у Ленського. Правда? — спитала Лена.

— Так. Прекрасний… — розгублено відповів Потапов.

— Може, пройдемось?

— Давай краще посидимо, — механічно промовив Потапов, дивлячись у якусь точку на завісі, яка ще злегка гойдалася.

І Лена слухняно лишилася сидіти. Вона терпляче мовчала, бо знала — Микола зараз думає про своє, і те, що він думає, дуже далеке від цього залу…

Окайомов уперше дивився спектакль у своєму театрі. Оперу він ніколи не любив — йому просто захотілося трохи пізніше приїхати в гуртожиток. Білетерка посадила його на вільне місце в бічній ложі.

— Звідси дуже добре видно, — сказала вона. — «Євгеній Онегін» — наш кращий спектакль, і сьогодні співає Соколов. Вам пощастило, дістанете велике задоволення.

Але ніякого задоволення Окайомов не дістав. Навпаки, як зазвучала задумлива мелодія увертюри, Окайомова охопило дивне відчуття, зрозуміти якого він не міг. У цьому відчутті якось незрозуміло поєднувалися роздратування і страх. Коли завіса піднялася, зі сцени полилася весела і в той же час сумна пісня селян, і обличчя глядачів у залі від цієї пісні наче проясніли, у Окайомова аж мороз по спині пройшов. Він глянув на сивого чоловіка, який сидів позад нього, і той, кивнувши на згоду головою, захоплено прошепотів:

— Яка музика!..

Окайомов зрозумів, що його дратує: він просто не міг примиритися з тим, що в цій країні може бути щось хороше, — нема і не може, не повинно бути! Але він не розумів, чого йому страшно. Тим часом природа цього страху була звичайна — у музиці Чайковського звучало безсмертя народу, проти якого боровся Окайомов, вважаючи себе в цій боротьбі великою і грізною силою, а музика нагадувала про його нікчемність і безсилля, але саме цього він і не розумів.

Під час антрактів старенька білетерка зустрічала Окайомова коло дверей ложі незмінним запитанням:

— Ну що скажете?

— Здорово, здорово!.. — сердито відповідав він і поспішав швидше відкараскатися од неї.

Окайомов давно міг піти з театру, але вирішив, що це буде необережно — спробуй потім пояснити косоокому Боркову, чому він не дослухав чудового спектаклю.

Коли опера закінчилась, Окайомов вийшов з театру і зупинився біля колони, стежачи, як роз'їжджається публіка. Страх проймав його і тут — неначе всі ці люди, що виходили з театру, несли з собою те, що лякало Окайомова там, у залі для глядачів. Окайомов придивлявся до облич людей, що проходили повз нього. Це були найрізноманітніші обличчя — веселі і задумливі, молоді й старі, але у всіх було щось спільне — невловиме і страшне.

І ось Окайомов побачив похмуре обличчя молодого чоловіка, що виходив з театру під руку з красивою жінкою. Цей чоловік ішов опустивши голову, наче більше за все На світі боявся спіткнутися.

Окайомов провів очима цю пару, поки вони не зайшли за ріг театру… Хіба могло спасти на думку Окайомову, що цей чоловік з похмурим обличчям — той самий, котрий думає про нього вдень і вночі, котрий думав про нього і в ту хвилину, коли виходив з театру.

Так, це був Потапов…

4

Зовсім несподівано в театрі на п'ятницю призначили виробничу нараду