Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"

геолога на місці.

У тайговій халупі радянські прикордонники знайшли двадцять кілограмів самородків та золотого піску, його намили японські хижаки-бандити на тому самому золотому розсипищі біля верхів'їв Ганзи, яке колись надибав у тайзі Ригор Древетняк. Оригінал щоденника курун-зулайського вчителя, де розповідалося про розсипище, викрала в свій час японська розвідка. Про все це розповів на допиті японець із шрамом.

Знайшли і склад зелених м'ячів, наповнених смертельним газом. Горбатий кореєць, як виявилося, прибув у тайгу на Сахалін, щоб організувати доставку «м'ячів» у промислові центри Радянського Союзу.

Геологічна експедиція вирушила в тайгу. Три дні пробув Володя з батьком. Настав час розлучитися. Юнак повинен був вернутися додому.

— І я скоро приїду, слово честі, голубе, — говорив Дорошук. — Тепер скоро. Головне, що розсипище справді існує. А ти їдь, заспокой матір. Та й школа, школа; десятий клас — це не жарт. Я радий, дуже радий.

Він знову, здається, помолодшав років на двадцять, і лише зрадлива сивина на висках лишалась як красномовна пам'ятка про пережиті злигодні.

Перед самим від'їздом Іван Іванович відкликав сина в куток і з таємничим виглядом зашепотів:

— Тут, голубе, така справа… Признаюсь тобі, що на допиті в того клятого Куронуми я назвав себе членом партії. Збрехав. Язик не повернувся сказати, що я… не в лавах партії… А жити далі безпартійним — сам знаєш… Ну, та що тут говорити! Розумієш?

— Розумію, тату. — І обидва засміялись.

ОБРАНА ПРОФЕСІЯ

«Байкал» був першорядний швидкохідний пароплав. Але Володі здавалося, що вперше за все своє життя він подорожує на такій «черепасі». Останні кілька годин перед тим, як вималювалися вдалині туманні обриси прекрасного рідного міста, Володя був сам не свій. Минуло рівно два місяці відтоді, як юнак відплив звідси на «Сибіряку». Не вистачало далі сил чекати, коли можна буде нарешті побачити матір. Серце то завмирало, то раптом починало калатати, як молоток у руках коваля.

Мучила думка, чи вийде його зустрічати Інга. Він ще на пароплаві прочитав у газеті докладне оповідання про свої пригоди. Він вважав себе до деякої міри героєм.

Ще здалека Володя побачив матір.

— Мамо, мамочко, — закричав він, — ти така ж, як і була, рідна моя матусю!

Він бачив, що мати постаріла, посивіла, з'явились у неї нові зморшки на чолі, але він усе твердив:

— Мамочко, ти така ж, ти зовсім, зовсім не змінилася!

Краплі радісних сліз котились у неї по глибоких борозенках. Володя відчував на губах, які вони солоні, ці материнські сльози, і теплі, як тихий весняний дощ.

— Я знала, синку, знала, що ти живий і що нічого, нічого не змінилося…

Він почув за собою легкі кроки, легкі й знайомі. Озирнувся і побачив Інгу.

Інга виросла і змужніла. Погляд її сірих очей здавався Володі задумливим і суворим. Тільки наступного дня, коли юнак прийшов до неї і вони залишились удвох, на обличчі в дівчини майнула усмішка колишньої Інги.

— А знаєш… я грав з тобою в тайзі Гріга, — сказав Володя. — Пам'ятаєш, «Танець Анітри»?

Вона посміхнулась і ледве помітно почервоніла.

— Хоч тебе і не було, — сказала вона, — але я сиділа з тобою ось тут…

Вона вказала на чорне блискуче піаніно, на кришці, якого відбивалась електрична лампочка.

— Ось тут, Володю. Рядом.

Обом було трохи ніяково, не знали, з чого почати розмову, про що насамперед треба сказати.

— Ти трохи не такий, як раніше, — сказала вона.

— Можливо, це від різкої зміни системи харчування, — пожартував він. — У тайзі я здебільшого харчувався представниками класу черевоногих, групи молюсків, а зараз мене годує мати маслом, яйцями…

Інга зрозуміла натяк.

— Ти добре запам'ятав нашу розмову перед прощанням!

— Запам'ятав, Інго.

Вона подивилась на нього пильно-пильно.

— Скажи, що ти — той же Володя! — і наче аж зблідла.

— Ні, я вже трохи не той, Інго. Я їв пташенят, пуголовків, випивав яйця з зародками і…

— І ти вже не кролик?

— Ніколи взагалі не був таким милим звірятком. А головне — обрав собі, нарешті, професію.

— Ой-ра!

— Твердо вирішив: на той рік — у військово-морську школу. І потім — на корабель з зеленим вимпелом!

— Браво! — ляснула Інга долонею об стіл.

І зненацька засмутилася, руку поклала юнакові на плече.

— Володю! — раптом вихопилось у неї. — Я два місяці тебе не бачила!

— Інго! Два місяці? Трохи більше! Шістдесят шість діб і дві з половиною години! Яке значення має розлука при сучасних транспортних засобах?

Вони глянули одне на одного і враз обоє зайшлися веселим нестримним сміхом. Вона схопила його за рукав, потягла.

— Ходімо, мати кличе вечеряти… У нас сьогодні смажений кролик. Ти повинен з'їсти його до останку!

Примітки
1

Карафуто — Південний Сахалін, що належав Японії.

(обратно) 2

Спардек — надбудова над верхньою палубою в середній частині корабля. Фок-щогла — щогла на носі корабля. Бак — частина верхньої палуби від носа корабля до фок-щогли. Шкафут — боковий прохід від фок-щогли до містка. Рангоут — так звуться всі корабельні щогли разом. Такелаж — канати й стальні троси.

(обратно)