Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Бувай здоровий, татусю. Запускай кораблики.
Лолочка поклала паперовий двотрубний пароплав поруч з канапкою, наздогнала і схопила за ліву руку матір. Вони удвох повільно попрямували сходами донизу. Михайло опустив очі й чомусь не побачив на кришці радіоли ні канапки, ані кораблика. Водночас відчувши, що спазм відпускає горло, сіромаха відчайдушно вереснув:
– Куди ви?!
– Туди, де всі ми. Наше місце тепер там, – долинув слабкий Варюньчин голос звідкілясь ізнизу.
– Прощавай, тату, – тихо прошелестів голос Лолочки.
І все знов затихло.
Тоді зробивши над собою неймовірне зусилля, Михайло відірвався від стіни й обережно, тримаючи перед собою символ достатку радянської людини – дорогоцінний «музичний комбайн», теж почав спускатися… Однак подолавши пару сходових маршів, вимушено зупинився, бо весь третій поверх був надійно похований… ні, навіть не під водою – під рідкою багнюкою, чорною і смердючою, якою ціле десятиліття накачували Бабин Яр, переганяючи пульпу з відпрацьованих кар’єрів старих цегельних заводів. З-під води ще можна було виринути, під водою – проплисти, але як же ти попливеш у рідкій багнюці?!
І тоді Михайло закричав! Закричав жахливо, як не кричав ще ніколи в житті!!! Не кричав навіть після того, як вибухом фугасу в Руликові рознесло хатинку, в якій перебували його старший брат Славко, «старший розміновувач» Демид Нехай і його дружина – тітка Докія… Але ж тоді Мишко був ще малим – а тепер він уже дорослий перспективний аспірант, без п’яти хвилин кандидат економічних наук!.. У нього є кохана дружина Варюня і чудова донечка Лолочка, і окрема квартирка в новому домі… Ось щойно чайник закипів на плиті, й у філіжанках парує смачна кава… А Лолочка сидить поруч і майструє собі паперові кораблики… А дружина наспівує, як в якомусь кіно… чи то в книжці, яку вона читала на ніч донечці:
Плыл кораблик голубой,
А на нем и я с тобой… 103
От тільки дружина з донечкою відтепер перебуватимуть там, на кухні…
А кухня – вона там… під непроникним чорно-смердючим шаром рідкої багнюки. А він…
А він тут, на сходах, обтяжений дорогоцінною радіолою.
Радіолою?! Та щоб їй!..
Однак розмахнутися як слід і рознести клятий «музичний комбайн» об стінку сходового майданчика чомусь не вийшло. Він, навпаки, притиснув радіолу до грудей якомога сильніше… і тут побачив, що його руки перетворилися на темно-сірі волохаті лапи, пальці яких закінчувалися довгими кривими пазурами, що намертво врізалися в поліроване дерево «ящика». То от чому він не може відпустити його!!! Але що це, як таке пояснити?! Колись у дитбудинку одна з тамтешніх вихованиць – Ірма Сєдова – розповідала іншим дітям різні цікаві історії, часом доволі страшні. Згадувала, зокрема, і вовкулаків. То, може, він теж перетворився на перевертня?!
Отже, він став вовкулакою чи навіть вовком?!
Хоча…
Ні, ні й ще раз ні! Категорично ні, в жодному разі!!! Що зробив би справжній вовк, якби його лігву загрожувала небезпека?! Кого б він рятував, цікаво дізнатися: свою вовчицю і їхнє вовченя – чи, приміром, улюблену смачнющу кістку з рештками м’яса?! А як би повівся не вовк, а кіт?! А пес?! А будь-яка інша тварина кого б рятувала?! А хіба ж навчав вихованців Мотовилівського дитбудинку рятувати насамперед цінні речі, а не людей знаменитий директор Семен Опанасович Калабалін?! А його дружина Галина Костянтинівна?! А незграбний, дещо смішний і сором’язливий вихователь Левко Потапович?!
То на кого ж він перетворився, скажіть на милість!.. Не людина, не звір, не перевертень… Тоді хто він?!
Не знаходячи притомної відповіді, без п’яти хвилин кандидат економічних наук знову завив, притискаючи до грудей відтепер єдину свою цінність – нікому не потрібний символ достатку радянської людини.
Трансформаторна підстанція,
Трамвайне депо ім. Красіна, вул. Фрунзе, Київ, 13 березня 1961 року
– Агов, посвітіть-но сюди!
Яскравий промінь ліхтаря розсік темряву і!..
– Бачу руку!!!
– Пульс?
Невеличка пауза.
– Пульс є!
Жива. Пощастило. Мабуть, глей104 не затік під сходи, але утворив «повітряний мішок». І комусь пощастило там опинитися… Але ж зараз рання весна, глей холодний, майже крижаний. Провести в ньому стільки часу…
– Нумо посмикай цю руку! Чи є реакція?
– Ні, немає. Однак пульс хоч і слабкий, проте стабільний.
– Ти точно не помилився?
– Ні.
– Тоді копаємо! Нумо хутко, хутко! Ворушіться!
Солдатик, який звішувався зі сходового маршу, видобув з чохла на ремені малу саперну лопатку й подався вперед, інший солдатик тримав товариша за ноги. Отак звисаючи головою донизу, він і копав… копав, копав, копав…
Біда була в тому, що мул і досі лишався рідким. Чекати, доки він загалом висохне, не можна: по-перше – довго, по-друге – його тоді тільки відбійним молотком довбати можна. Або ж екскаватором. Тому солдатик уперто копав, висячи донизу головою. Близько години пішло на те, щоб надійно, з гарантією розчистити достатньо великий об’єм під сходовим маршем, який би не замулювався протягом більш-менш тривалого часу.
– Лікаря сюди!
Штрикання в руку для підтримки серця і трохи медичного спирту всередину – для внутрішнього прогріву.
– Дівчино, хто ти?
– Чому ми й досі живі?
– Агов, рідненька, у тебе з головою все гаразд?! Я запитую, хто ти, а ти замість цього…
– А я запитую, чому трансформаторна підстанція не вибухнула?!
– А чому, власне…
– Та ви прикиньте лишень, скільки там кіловольт!!! Якби працюючі трансформатори залило, тут би так шарахнуло, так!.. Тут би піврайону рознесло на порох, не те що цю підстанцію…
– Ну-у-у… я не знаю. Я медик, моє діло – це тебе, дурепку, врятувати, а чому трансформатори не вибухнули…
– Бо він їх знеструмив!!! Знестру-у-умив, розумієте?..
– Ну-ну, без істерик мені тут!.. Хто знеструмив? Хто він такий?..
– Не знаю… Але він знеструмив. Той, хто заступив на першу зміну. Він не втік, він залишився на пульті керування і все вимкнув. Він герой! А хто?.. Розкопайте пульт керування – тоді дізнаєтесь.
– Ми спочатку тебе розкопаємо…
– Ні! Ні-ні-ні!!! Плюньте на мене!!! Я в «повітряному мішку» випадково опинилась, я нічого не зробила такого, бо мені ноги чимось затиснуло, ось і зараз не пускає, зар-р-раз-за-а-а!..
– Ну-ну, не лайся! Це не личить такій гарнюні, як-от ти. Нічого, нічого, потерпи трішечки, допоки ще більше місця розчистимо…
– А я кажу, киньте мене, а відкопайте краще його!!! Бо він герой!!! Він герой, а не я!!! Він від смерті врятував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
