Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

class="p1">— Головне, щоби вони не втекли, поки ми лазитимемо нічними лісами.

— З ними натовп злих чародіїв та Амброз. А він бачить тіні — сама ж помітила. Якщо виникне потреба, то розбереться.

— Ти наче казав, що це лише Вартовим під силу.

— Хоч як сумно це визнавати, мої знання про кровопивць трохи обмежені. Але ті двоє вже добряче постраждали, та й магії бояться як вогню. Ха! Чи то вогню бояться, як магії?.. Загалом, коли їх багато на одного, то вони самовпевнені й пафосні до чортиків. Але варто прищемити їхні тіні, як назовні виповзають залякані натури, які б накивали п'ятами за першої-ліпшої нагоди...

— Гаразд. Помовч. Я хочу подрімати, — відрізала Варта, роздратована Златановим ентузіазмом, що так яскраво палав попри паскудний стан мага.

— Ми швидко приїдемо, — чех примружив очі. — Але якщо так хочеш, то...

Дівчина не встигла заперечити, що воліє заснути природним способом, і дрімота впала на неї після невловимого поруху Златанових пальців.

***

— Чому нас завжди заносить у такі місця поночі? — спитала Варта, коли після пробудження виявила, що вказана кровопивцями ціль їхньої мандрівки — кладовище у Вишеграді, стародавній празькій фортеці, оточеній величеньким парком.

— Чудове місце, — парирував Златан, замикаючи машину. — Дивись, які двері життєрадісні!

Чех кивнув у бік церкви, яка тяглася в небо неоготичними шпилями. Похмура й чорна, вона чомусь вітала на вході яскравими дверима з рожевими, золотавими й блакитними гербами.

Златан підійшов до кутої брами кладовища й пробубнів щось собі під носа. Варта окинула його спину поглядом. Зім'ята, закривавлена сорочка, сплутані кучері, що прилипли до шиї, і та сама впевненість у кожному русі.

«Знищ його», — наказала темрява всередині. Гірка хвиля піднялась у горлі.

— Варто, ходімо! — кинув через плече Златан і зумів збити цю хвилю.

Чаклунка сіпнула пальці до павутини і вколола руку, щоби сконцентруватися. Голову затуманили дурні думки: вона вже не належить собі.

На щастя, кладовище біля церкви виявилося невеликим і схожим на ділянку львівського Личакова. Воно не навіювало потойбічного остраху, хіба цікавість, як у музеї, — тут розташувалися поховання відомих чехів, зокрема Альфонса Мухи, роботи якого Златан так хотів побачити під час Гри у Львові.

Маг швидко перетнув вузьку алею, завернув до галереї з колонами, де чорніли найпишніші гробівці, і вирахував потрібне місце.

— Закладаюся: той, хто заховав тут артефакт, — родич похованого, — прошепотів чех, присідаючи біля кам'яної плити.

— Я не руйнуватиму чужу могилу.

— І не доведеться, — Златан кивнув на нішу зі статуєю, яка зображала, мабуть, когось із людських святих із надміру пафосним обличчям.

Маг провів рукою по каменю — срібне світіння розбіглося навсібіч і погасло.

На перший погляд, статуя не змінилася й нічим не здивувала. На другий і третій — теж. Але Варта продовжувала вдивлятися в неї, доки нарешті не помітила на грудях статуї крихітну овальну брошку, обрамлену листям плюща. «Bohuminovi», вписане всередині, було напівстертим, але ще читалося гарно. Ліворуч — інша брошка, ромбоподібна, з геральдичними квітами і так само ледь видимим «Tarnovecki».

Варта торкнулася кам'яної брошки, не вірячи досі, що там її прізвище.

— Тут є ти. Тут є я!.. Знаєш, що з ними робити?

— Знаю, звісно, — Златан вдоволено усміхнувся. — Уся магія старого ґатунку працює на крові. А якщо щось не працює на крові, то вважай, що воно зламалося. Дай руку, — чех схопив її за зап'ястя.

«Знищ його!»

Варта вирвалась і відійшла на кілька кроків, вдарившись спиною об колону, яка підпирала арку.

«Знищ його!»

— Не в гуморі, Вартова?

«Знищ його!»

«Знищ його!»

«Знищ його негайно!»

Чаклунка затулила вуха руками, хоча голос лунав у її голові й не стихав.

— Що з тобою? — брови Златана опустилися похмуро.

— Потім, — видихнула Варта. — Куди руку?

Маг показав очима на статую.

— Потрібна кров, — нагадав він усе ще похмуро, розмотуючи бинти зі своєї пораненої руки, яка зараз явно підходила для задобрювання древньої магії.

Варта проколола великий палець і приклала його до брошки Тарновецьких, благаючи всі сущі сили, щоб забрали в неї потребу знищити Златана Богуміна, яку пробуджував кожен його дотик чи навіть погляд. Чех повторив її рух.

Клацнуло.

Постамент статуї зашурхотів по кам'яній плиті й висунувся, мов шухляда, відкриваючи заховане всередині.

Варта присіла й одразу відчула, що це — саме те. Вона торкнулася пальцями пожовклої тканини, яка оповивала вузьке лезо кинджала і його незручне, всипане самоцвітами руків'я, що блиснуло у світлі тьмяної лампадки.

Златан повернувся до неї спиною і взявся поправляти бинти. Здавалося, слабкість долала чеха знову, бо він не виявляв радості від знахідки, натомість вдивлявся в протилежний кінець кладовища.

«Знищ його!» — прокричала темрява, впиваючись вагою старовинної церемоніальної зброї в руці своєї господарки. Аура артефакта здавалася знайомою і водночас лячно чужою. Пальці спершу лягли на холодне руків'я, тоді пробіглися вниз кровостоком.

Кинджал був створений саме для того, щоби знищувати.

***

Варта не дізналася, хто пересилив би — вона сама чи темрява, що після відьомського ритуалу почала повставати проти поглядів Златана, дотиків Златана і самого існування Златана.

Щойно руків'я кинджала пірнуло їй у долоню, як тишу кладовища порушили. Кроки шаркали гравієм. Ті, хто наближався, не крились. Аури сильні, критися їм не було потреби. Один скалічений маг і одна виснажена битвою чаклунка — легка здобич.

— По наші душі. Треба розбігатися, — шепнув Златан, наблизившись до Варти на відстань, що бриніла в ній безперервним «знищ-його-знищ-його-знищ-його» і зводила з розуму.

Дівчина стиснула руків'я так, що камені врізалися в шкіру, і рвонула ліворуч, крізь галерею арок, їй навперейми вийшли двоє.

— Тарновецька, Богуміне, доброго вечора. Я прохав би вас залишатися на місці.

Варта впізнала цей голос, хоча хотіла би помилитися. Різко спинилася, викликаючи щити.

— Доброго вечора, пане Дворжаку! Яка зустріч! — удавано життєрадісно озвався Златан і рушив просто на правлінця, на ходу розмотуючи бинти з правої руки. Варті потемки здавалося, що білий бинт — це павутина, яка спіраллю в'ється з долоні мага і тріпоче на вітрі.

Рука чеха потяглася до кишені — і пройшла в повітрі.

Рукавиці — зрозуміла Варта. Він звично сіпнувся по рукавиці. Дівчина завмерла, тримаючи в полі зору двох магів. Підозрювала, що хтось чекає і з іншого кінця галереї. За Дворжаковою спиною стовбичило ще двоє охоронців. Мабуть, вони і біля буса. Цікаво, скільки членів фракції