Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Що вас привело в таке похмуре місце такої пізньої... чи вже краще сказати, ранньої години? — спитав правлінець.

— Гадаю, те, що й вас, — відрізав Златан.

— То бачу, ваші пошуки виявились успішними. Тому пропоную продовжити розмову в більш затишному місці.

— Нам нема про що розмовляти.

Варта стиснула кулаки, прикидаючи, що могло статися на складах за містом. Адже Дворжак надто швидко дізнався, де вони. Або ж правлінці знали про це місце раніше й лише очікували, коли Вартові самі з'являться і допоможуть здобути артефакт, який можна буде в них забрати.

— Бачу, ви не втратили можливості використати допомогу тіньових друзів, — осміхнувся Дворжак.

— На вашу ж допомогу сподіватися, то можна посивіти.

— Ще встигнете, Богуміне, ще встигнете. Не в наших інтересах позбавляти вас життя, перспектив і шансу посивіти природним способом.

— Тоді що у ваших інтересах? — Златан спинився на зручній відстані для атаки.

— Співпраця. Завжди — співпраця на користь нашого Конгломерату. Нам не варто втрачати спокій і шанс на мирне врегулювання цього непорозуміння. Бачте ж, і вам кровопивці підсобили. Ми всі можемо мати вигоду з цього.

— А судді, крім вашого друга світлого, в курсі, яку вигоду ви отримуєте? Чи якою ціною?

— Я б не радив вам опускатися до погроз. Не личить вашій репутації.

— О, то ви в Желібора й улюблених фраз нахапались. А я був про вас кращої думки, Кареле.

— Ми обов'язково ще поспілкуємося про це. Коли передасте нам артефакт і будете готові до діалогу.

— Я вже готовий, — Златан зробив крок уперед і простягнув руку до Дворжака.

Час уповільнився.

Повітря хвилювалося й тремтіло, як желе. Короткі блискавки прошивали все довкола. Світло лампадок розтікалося колами, ніби під прольотами арок хтось малював його аквареллю.

Чаклунка не бачила обличчя чеха, але його голос прошивав напругою:

— Варто, щойно час рвоне, біжи до воріт позаду тебе. Стежкою ліворуч просто до мурів. Там є кілька виходів униз до річки. Сховай артефакт. Він — головне. Нам нічого не зроблять. Вони — надто дрібна риба. Біжи.

Час востаннє сіпнувся, розбиваючи картину світу на скалки. Варта дала відсіч запамороченню, рвонула павутину до себе й наступним кроком вгатила в ковані ворітця за спиною, щедро сиплючи підсиленням.

Гравій зашурхотів під ногами.

Чаклунка послизнулася на вичовганих старовинних сходах. У темряві стежка здавалася кривою сірою смугою.

Варта чула крик позаду і спалах сили.

«Він упорається», — сухо кинув внутрішній голос.

Крок, другий, третій — і рятівний поворот.

«А потім ти знищиш його», — стоїчно додала темрява.

Брукована стежка вела вперед.

Ворота, вибиті в мурі, стриміли вузьким прямокутником, за яким поблискувала річка. Варта шугнула під низькою аркою входу, черкнувши ліктем по каменю. Шкіра зашипіла болем.

У закапелку свідомості спалахнула згадка про одну зі Златанових розповідей. Про те, що фортеця бачила перших правителів Чехії.

Варта врізалась у металеву загорожу, що відмежовувала оглядовий майданчик — там і двох квадратних метрів не було.

Вітер ударив у лице. Скільки сягало око, річка розливалася внизу, віддзеркалюючи небо.

Чаклунка мигцем зиркнула на знак, що забороняв спускатися крутим зеленим схилом до дороги, і переметнулася через металеві перила. Навряд чи Златан мав на увазі це місце, коли говорив про спуск до річки. Та часу повертатися не було.

Ноги послизнулися на зрошеній траві, і дівчина почала якомога обережніше спускатися крутим схилом, хапаючись за траву й кущі. Їй здавалося, спуск триває надто довго, та на половині шляху Варта не втримала рівновагу й скотилася вниз, притискаючи кинджал до тіла, щоби випадково не штрикнути ним собі в око. Спина боляче вдарилась об сітку загорожі.

Праворуч моторошним велетнем здіймався старовинний кам'яний тунель, який ніби виростав із крутого схилу.

Біля його підніжжя Варта зиркнула вгору — на оглядовому майданчику переслідувачів іще не було. Але вони поруч.

Рука знайшла в кишені джинсів шматок кровопивської тіні. Тіні, котра робить невидимим, стирає ауру і може...

«...стати сховком», — закінчив внутрішній голос.

Варта швидко обмотала кинджал тінню і засунула у траву, звідки виступав валун. Аура артефакта зникла цілком, наче його й не було на світі. Те, що треба.

Схилом униз уже бігли переслідувачі.

Варта зірвалася з місця, перелізла через низьку загорожу і рвонула вздовж річки дорогою, ще тихою і порожньою в передсвітанкову пору. Вона зібрала в долоні незриму павутину й розмахнулася — нога проїхалась по вологому асфальту, але рука не схибила. Згусток енергії блиснув і з беззвучним плюскотінням провалився крізь товщу влтавської води. Дівчина засумнівалася ще на мить, а тоді переборола інстинктивний острах перед чорною та шовковою, як лагідна смерть, водною гладінню. Вона перестрибнула низьку загорожу, шубовснула у воду як була — в одязі, тільки викинула з кишені телефон.

Варта заприсяглася пливти так довго, як зможе. Вода відповіла їй теплом і вогким річковим запахом. Проте перша атака, яка прийшла з берега й просвистіла по щитах, струсонула Варту так, що вона ледь не пішла на дно. Чаклунка заковтнула води з повітрям і запанікувала. Щити розсипалися. Наступна атака, яка оглушила її, прийшла разом із темрявою. Темрява нагадувала, що не можна вмирати, доки не знищиш Златана Богуміна.

Розділ 13

Золото і бурштин

Свідомість поверталася неохоче.

Вода душила. Горло конвульсивно стискалося від кашлю.

— Де артефакт? — хтось струсонув Варту за плечі.

Вона спробувала розплющити очі.

— Де артефакт? — наполегливіше повторив голос.

— Утопила... — закашлялась вона знову, вивергаючи з себе воду, гидку на смак.

— Як утопила?

— Плюсь — і втопила... виродки... — видушила з себе дівчина.

Сіпнулась до павутини — але на руках уже були пута. Слабкість придушувала, як прес. Не дотягтися.

— Вона не могла взяти й утопити артефакт! — недовірливо докинув інший голос.

— Я бачив, як щось упало у воду.

— Щоб ви заявили... наче знайшли його і... і вислужилися перед судом, а потім прикрили свої справи? — Варта засапалась, але спромоглася на посмішку. — Ну, задля того, щоб завадити, я й не на таке здатна.

Вона очікувала удару. Але правлінці обрали м'якший метод: накотився глухий сон, і в тіла не було сил йому протистояти.

***

Варта не знала, скільки часу вона спала. Наступне пробудження було легшим, ніж попереднє. В очі вдарило електричне світло, хоча, опритомнівши остаточно, дівчина зрозуміла, що лампа доволі тьмяна.

Рука боліла — отже,