Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Син тіні, Олесь Ульяненко

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

150
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 66
Перейти на сторінку:
в порівнянні з Блохом, хоча розуму в обох вистачило б на три таких держави. Бокін знав, кого приводити. Але не вмів тримати язика за зубами. Про подвиги нашого безіменного знайомого, з купою якихось незрозумілих імен, з криками про милосердя, знали всі колекціонери, але ніхто не думав, що Блох візьметься за таку справу. Люди за такі справи сідають або стріляються відразу. До чого вони марудні. Але мені треба було жити, і я потроху почав докладати Кловському про нашого знайомого.

Чолов'яга таки взяв два мільйони. На китайця навіть не подивився. Чоловік обіцяв привезти півмільйона кубів лісу. У нього брат працював начальником ліспромгоспу в Нижньому Новгороді. Він говорив, що там лісу та лісу, але кореша його, тобто брата, тобто друзі й робітники, сидять без грошей. З кожного ліспромгоспу можна взяти тисячі по чотири кубів лісу. їх там з сотню, якщо не більше, набереться, цих ліспромгоспів. Виходить десь приблизно чотириста тисяч кубів. Як їх брати? Беремо як вітролом, як падалішнє дерево, бо він іде задарма, задурно, за нього платити не треба, а насправді переправляємо в Україну ліс першого ґатунку. Вантажимо у вагони.

Кловський потирає пальчики. В сусідній кімнаті шипить патефон, рипить голка, пахне китайським чаєм, східними травами. Скрізь маленькі сліпі Будди: жовті, зелені, білі, сині, з вервечками і без. Кловський відригує задоволено, наче ситий кіт у пору листопаду, наче хлопець, що послухав гарну казочку, і за неї убивати не треба, як китайозу, що заразив сифілісом жінку. Кловський намащує якоюсь пахучою рідиною руки. Кловський говорить: здорово, але обґрунтуй. Два мільйони — це не двісті тисяч. Розумієш, хоч ми не бідні, але два мільйони… Хм-хм…

Цей діляга, маленький і сірий, зачаєний десь всередині, витираючи піт з лоба, починає. Він розказує, що корешам братухи по десять тисяч баксів. Вони і в сраку поцілують. Ось тобі вже один «лимон». Тоді п'ятнадцять залізничних станцій, кожному хабара по десять тисяч. П'ять обласних митниць — цим по двадцять на писок. Начальникам залізниць — по сто тисяч. Тоді гроші на митницю, на кордон. Скільки у нас виходить ешелонів, десь, приміром, п'ятнадцять. їх можна максимально прогнати за два тижні. Підходимо до начальників залізничних. Ще платимо. Просимо, щоб вони переганяли поїзди як літерні. Але до начальника залізниці може тільки пан Блох. Ніхто. Він тільки з ними на широкій нозі, з начальниками усіх залізниць. На це треба великі гроші. Рівень міністра, а ви самі, мовляв, розумієте, що таке у нас міністр, у нас, пане депутат, це таке цабе, що й говорити важко, інші люди слово це правильно роками не можуть вимовити. Тому-то й прийшов до пана Блоха. Грошей два мільйони дістати не так і важко, якщо у тебе є в голові, але чи дотримаються два начальники своїх угод. Тому посилаємо на кожну станцію, на кожен літерний по нашому чоловічку: не згодиться, здасть назад, голову з плечей. Не інакше. Надто велике діло, щоб розводитися на якихось дрібненьких хапуг. За ешелони, за перегін треба домовлятися з головами колгоспів. Нехай вони платять половину. У них, один біс, грошей немає. Але головне фікція. Вони розраховуються цукром. Найліпше перегнати чотириста кубів, розвезти по колгоспах, попередньо домовившись, а вони розраховуються цукром. Грошей у них немає. Цукор пан Блох розкидає по торговельних точках, ринках, магазинах. За одну тонну цукру чотири куби лісу. У нас виходить, що куб коштує шістдесят гривень. У нас лісу чотириста тисяч. Значить, десь 24 мільйони, тобто 12 мільйонів баксів. Ось така арифметика. Кловський муркоче. Він виливає рідину в акваріум з рибками. Він просить повторити, але я вже бачу, як очі у нього скляніють. Рибки плавають пузами догори.

Кловський говорить, що їдемо. В його черепі, голомозому черепі, старанно виголеному, ворушиться думка, тисячі думок, як у проститутки, що намагається зіскочити на берег і розпочати нове життя. Десятки думок роз'їдають його сіру речовину. Мені робиться страшно.

Я тільки дивлюсь, як обриваються з неба в синьку вікна, відлітають птахи. Останні роки він не володіє собою. Кловський одягає сонцезахисні окуляри. Торохкотять бамбукові завіси. Світло рветься, опадає крізь круглячки, але як на похороні. Нічого гарного. Тут тільки побачити можна її прозорий погляд. Зелений, винуватий, втомлений. Погляд людини, що дивом вискочила з петлі. Вона зараз відчуває якусь невловиму зміну в своєму житті. Але це ін'єкція, нічого більше. Можливо, це хвороба, що затягнеться трохи найдовше. Вона чує, як гудуть її кістки від утоми. Від незатребуваного материнства. Коли з'являється вона, у його драглистому тілі переливається лють. Він говорить, що нічого вже не зупинить падіння світу. Але навряд чи світ здогадується про його існування, як і про існування пана Блоха. Кловський одягає сонцезахисні окуляри голубого кольору.

Прийшла Лізавета, принесла запах розкошів, зів'ялих квітів. Тільки зараз починаю розуміти її вроду. Це врода усіх повійок: врода зірваної квітки. Так говорить Кловський. Він буває банальним. Ми їдемо широкими вулицями в квітневій мряці, з думками про розпачливий і нікому не потрібний погляд Лізки. Але за кілька кварталів Кловський зупиняється і говорить, щоб я повертався назад, щоб я наглянув за Лізкою. Так треба. Він роздратований до краю. Його не бере навіть кокаїн. Справи кепські. Але він уперто говорить, що відвезе Блоху «дерев'яного» чоловіка. Я здогадуюся, що він хоче зробити дорогою. Чоловік полотніє, підтискає ноги. Але Кловський завбачливо пристібає кайданками його руку до сидіння. Я виходжу в квітневу бовтанку, ловлячи і тримаючи в собі заздрісний і розпачливий погляд чоловіка. Але все обійшлося. Кловський заїхав дорогою до знайомого аптекаря, вколов собі конячу дозу морфіну і вже наприкінці дороги навіть здивувався, що чолов'яга прикутий кайданками. На цій справі Блох заробив чи не найбільші гроші за весь час.

Людка чекала на весілля. Маленька безрозмірна стерва, що в дитинстві разом із солодким пожирала свої екскременти і соплі. Вона довго і впевнено конструювала модель великого нещасливого кохання, тому цей період у неї проходив доволі повільно, кволо, за балачками з родичами, сусідами або на кухні, де вона в неміряній кількості пожирала торти, пироги, тістечка, смаженю, печеню, всілякі кнедлики, пундики, котрі, на мій превеликий подив, готувала сама. Мабуть, то справді була любов. У Людки знайшлася неймовірна кількість кулінарних книг, домостроїв; до цього списку входили всілякі порновидання з досить сентиментальними, але мало сумними історіями, більше вони демонстрували щось зовсім не з області людських взаємин; ще у неї знайшлося багацько часописів з різними модами, і у дражайшої сестрички з'явилися шикарні капелюшки, шляпи, циліндри, сибірські шалі.

1 ... 59 60 61 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"