Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Ґюдім ніяк не може відважитися. У динаміках обабіч монітора тріщало щоразу, як він крутився на стільці. Нарешті він глибоко вдихнув носом повітря і повільно видихнув ротом.

— Даніель Ліндберг і Александер Квамме, — сказав Ґюдім. — То була ініціатива Даніеля. Він спланував пограбування, — і після короткої паузи повів далі. — Я нічого їм не винен. Навпаки! І так уже забагато взяв на себе їхньої відповідальності. Два роки відсидів за їхній злочин. Александера виправдали, а Даніелеві навіть обвинувачення ніхто не висунув.

Ян Ґюдім мав на увазі справу про наркотики, за яку йому треба було відбувати ще чотири роки. Голос його був сповнений гіркоти.

— Далі! — не дав йому розслаблятися Стіллер.

— Вони викрали чорний «гранд вояджер». Спершу Даніель вкрав ключі в одного торговця вживаними автомобілями на Гаукету, а за кілька днів повернувся вже по саме авто. Автомобіль за багато місяців до пограбування стояв в одному гаражі на Єссгаймі. Реєстраційні номери вкрали з іншого «вояджера» на Б’єркебанен.

Тюле енергійно щось записував, хоча Ґюдім досі не сказав ще нічого такого, чого б вони не знали.

— У день пограбування вони скористалися старою занедбаною майстернею, яку Даніель приглядів заздалегідь. Її власник давно помер. Дружина власника мешкала в старечому домі. Я зустрівся там з ними, після того як спалив авто на Кльофті. Обидва зламували валізи з грошима. Александер використовував для цього зварювальний апарат. У валізах не було ні ампул з фарбником, ні чогось подібного — лише замки й пломби. Гроші переклали у мішки для сміття. Порожні валізи покидали у фургон, одяг, у якому ходили на грабунок, виклали в миску, наполовину наповнену бензином. За тиждень Даніель повернувся і спалив майстерню.

Тюле кивнув. Свідчення Ґюдіма збігалися з подробицями рапорту техніків, які попрацювали на згарищі.

— Даніель з Александером перевдягнулися, і я відвіз їх до міста. Александер мав зустрітися у центрі з одним фацетом з «Айрон Інк Тату». Йому треба було засвітитися у черзі на татуювання. Тобто забезпечити собі алібі. Даніеля мали помітити під час перевірки квитків у метро. Він був знайомий з одним співробітником метрополітену, який знав, на якій лінії ходить контроль. Даніель здійняв бучу, лаявся і відмовлявся платити штраф — усе задля того, щоб його помітили й запам’ятали. Хоч сварка сталася аж через годину після пограбування, він усе ж розраховував, що блеф спрацює і поліція подумає, що він ніяк не зміг би встигнути з аеропорту до міста. Я ж поїхав далі, заховав гроші біля Єршьо. Що було далі, не знаю…

— Отже, це ти заховав гроші на станції? — Стіллер хотів почути остаточне підтвердження.

— Вимушене сприяння, — наголосив Гарнее. — У рамках попереднього зізнання.

— Яким автомобілем вивезли гроші з майстерні?

— Легальним… «Форд мондео». Александер лагодив його для свого дядька. Гроші довелося скласти на задньому сидінні.

— Колір авта?

— Червоний. Даніель вважав яскравий колір бездоганним для операції. Викрадають зазвичай сірі або чорні, які не впадали б у вічі на дорозі. Саме на такі полює поліція. А червоний старий ридван… та хто на нього звертатиме увагу!

Стіллер кивнув і щось занотував.

— А як же тоді бути з Оскаром Тведтом? — запитав Тюле. — Ми маємо його ДНК.

— Я пояснив вам, ще як ви були тут попереднього разу, — відказав Ґюдім. Він служив зв’язковим у Армії оборони, мав усілякі штучки. Рація теж від нього. Оскар мав іти на справу з нами, але зіскочив буквально напередодні. Сказав, ніби захворів, харчове отруєння чи щось таке. Відміняти наліт було вже запізно. Тепер або ніколи! Тож ми пішли без нього.

— І коли гроші пропали, ви зробили його цапом-відбувайлом?

Ґюдім кивнув.

— Коли трохи стихнув галас навколо зникнення Симона Мейєра, ми з Даніелем подалися на станцію, перевірити, чи на місці гроші. Мали надію, що їх не знайшли. Принаймні витоку інформації у пресі не було.

З коридора долинули кроки. Ґюдім перечекав, доки вони пройшли далі.

— Ми про все здогадалися, коли не знайшли на місці ключа. Даніель виламав двері, але льох під підлогою виявися порожнім.

Вістінґ кивнув. Це теж не суперечило матеріалам «справи Єршьо». Двері до насосної станції зламували двічі. Спершу — пошукова команда Арнта Ейканґера, а вдруге, отже, — грабіжники. Потім батьки поскаржилися в управління комуни, що біля станції граються діти і це може таїти в собі небезпеку.

— А тебе міг хтось бачити? — запитав Стіллер. — Як ти ховаєш ключ?

— Та міг… Щонайменше той, що пропав. Я бачив його велосипед, прив’язаний до ринви. Ми підозрювали його або полісменів, як там шастали, але виявилося, що гроші насправді вкрав Оскар.

Вістінґ провів п’ятірнею через волосся. Минулого разу, розмовляючи з Ґюдімом, вони збрехали йому про гроші, нібито знайдені в помешканні матері Оскара Тведта. Ось тому він так упевнено звинуватив зараз спільника.

— Даніель не сумнівався у цьому ще тоді, — вів далі Ґюдім. — Це вони з Александером побили його на квасне яблуко. Мене при тому не було. А потім завагалися, бо він усе заперечував.

Ґюдім випростався на стільці, ніби збирався сказати щось дуже важливе.

— Дівчина Даніеля провела своє журналістське розслідування, — повів він далі. — Вона працювала на журнал «Ґоліаф» і вдавала, наче збирає матеріали для статті про отого, що зник. Її допустили до всієї слідчої документації, але вона нічого не знайшла. Вона припускала, що фацет, котрий пропав, міг втекти з грошима до Іспанії.

Стіллер змінив тему.

— Звідки взялася інформація про перевезення валюти?

Ґюдім випростався на стільці. Видно було, що такого питання він не очікував.

— Даніель довідався від якогось типа, який працював в аеропорту.

— Від кого?

— Даніель усе спланував сам і ні з ким не ділився подробицями.

— Кім Вернер Поллен, — промовив Стіллер. Через шибу Вістінґ бачив, як однозначно Ґюдім відреагував на ім’я.

— Це твій знайомий, не Даніеля, — додав Стіллер. — Ти сам собі нашкодиш, якщо негайно не викладеш усе.

Ґюдім почувався дуже незатишно. Що вже й казати про адвоката Гарнеса.

— Та це було задовго до пограбування, майже за рік до того, зовсім з іншого приводу, — нарешті видушив з себе Ґюдім. — Даніель запитав, чи я знаю когось на Ґардермюені. Я сказав йому про Кіма Вернера. Думав, мова йде про постачання… наркоти… Думав, що він шукає когось серед вантажників багажу, щоб вивезти товар в обхід митниці. А потім і забув про ту балачку.

Адвокат кахикнув.

— Це ніяк не впливає на укладення угоди, — сказав він. — Факт залишається фактом: Ян Ґюдім нічого не знав заздалегідь про конкретні плани пограбування.

Тюле кивнув. Він погоджувався прийняти таку версію.

— Звідки взяли зброю? — запитав він натомість.