Читати книгу - "Холодна байдужість, або Дракони вмирають на світанку, Лариса Бондарчук"

- Я, - схлипнула Софійка, - хотіла... за сукню...

- Так, я знаю, - віла погладила Софійку по голові, а потім подала склянку з водою. – Випий, заспокойся.

Софійка випила води. Вони помовчали. Яніра взяла яскравий гребінець і почала розчісувати Софійці розпатлана волосся. Дівчина сиділа тихо, як мишка, лише іноді з грудей виривався важкий схлип.

- Коли я була молода й вільна і в мене було таке ж довге й красиве волосся, як у тебе, - почала розповідати віла, повільно вводячи гребінцем по Софійчиному волоссю, - я зустріла молодого чоловіка. Він був таким, якого я напридумувала у своїх мріях. Сильний, владний, навіть жорстокий. Я люблю таких, ти знаєш. Він сказав, що ніколи не бачив жінки, кращої від мене. Запропонував бути разом, жити в хоромах, купатися в золоті. Та більше тоді я любила волю. Тоді він захотів убити мене, щоб якщо я не стала його власністю, то не дісталася нікому. Дурник, він не розумів, що так звільнитися від кохання неможливо. Я змушена була захищатися. Сили були нерівні. Я, - голос Яніри здригнувся, - я вбила його. Майже вбила...

Софійка мовчки слухала Янірину сповідь, співчуваючи жінці, яка згадувала своє минуле кохання.

- Він зміг утекти, смертельно поранений. А потім оголосив полювання на мене. За винагороду. Я втекла з дому. Довго бродила світом. Мала багато чоловіків. Але той, моє перше кохання, живе в душі й досі. Як гострий ніж, який я метнула йому в груди, мене постійно ранить спогад про моє кохання. Пройшло багато часу з тих пір...

- Він досі живий? – спитала Софійка.

- Ні, він помер багато років тому, - похитала віла головою, - одинаком.

Віла відклала гребінець і почала заплітати Софійці якусь чудернацьку косу.

- Я зрозуміла, що все, що посилає людині доля, треба пережити, сприйняти, не боятися спробувати. Бо потім, як я, можна микатися світом і жалкувати... Якби я погодилася тоді бути з ним, хто знає, як би я зараз жила...

- Елім стверджує, що я його наречена, яка загубилася багато років тому. Але це не так! – вигукнула Софійка з розпачем.

- Я знаю, - кивнула віла. – Ти не його наречена.

- Як? – здивувалась дівчина. – Звідки?

- Бо твій наречений – інший чоловік. Не Елім.

- Але ж як мені пояснити це магові? Він нічого не хоче слухати! Цей медальйон...

І Софійка, збиваючись, плутаючись у словах, періодично схлипуючи, розповіла Янірі про те, що відбулося в замку.

Віла слухала мовчки, хмурила брови, так, що малюнки на її чолі рухалися хвилями й зигзагами. Але й не забувала заплітати Софійці волосся. Скоро довга коса лягла дівчині на плече, а Яніра сіла навпроти Софійки й промовила:

- Ти знаєш, дівчинко, а ти й справді певним чином Срібна принцеса.

- Що? – дівчина аж підскочила. - Я ж вам розповідаю, що в очі не бачила Еліма й тих, як він їх називав, Небесних Рифів.

- Я знаю таке: є спарені артефакти, які тягнуться один до одного. Артефакти притягнулися, люди зустрілися. І вони висвітлили всередині тих, які носять їх зараз. Елім, ти кажеш, казав, що ніколи не бачив обличчя принцеси. Але зараз, побачивши твоє обличчя в медальйоні, він вирішив, що ти і є та принцеса. Якщо принцеса не ти, то постає питання – звідки ж у тебе чужий медальйон?

Софійка завмерла.

- Я... Я знайшла його. Він справді не мій.

- Не питатиму, де і як ти його знайшла, - хитнула головою Яніра, - але саме про це ти й повинна розповісти Елімові. Можливо, він і повірить. Але навряд. Розчаруватися ще раз... Такий удар долі важко перенести.

- Дякую, Яніро, - кивнула Софійка, піднімаючись на ноги. – Ви дуже мені допомогли. Тепер я знаю, що робити.

Дівчина підійшла до столу й узяла ножиці, які там лежали. Вона відтяла собі кінець коси, яку заплітала віла, й простягнула їй.

- Моя плата за все.

Вдяглася, попрощалася і вийшла за двері.

- Бережи себе, дівчинко, - сказала Яніра, дивлячись на зачинені двері. – Чужі розчарування небезпечні.